Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Сонце пекло нещадно. Сильвер кинув на землю свого капелюха, і на його широкому, лискучому від поту обличчі з’явилося співчуття.

– Друзяко, – переконував він. – Повір мені, я зичу тобі добра. Коли б ти не подобався мені, хіба я попереджав би тебе? Усе вже вирішено, і ти нічого не зміниш. І я кажу тобі про це лише тому, що хочу тебе врятувати. Коли б хоч хтось із них дізнався, про що я говорю з тобою, – як гадаєш, що вони зробили б зі мною?

– Сильвере, – відповів матрос, і я відзначив, що обличчя його розпашіло, а голос лунає хрипко й тремтить, наче напнутий трос, – Сильвере, ти ж уже старий і ти – порядна людина чи, бодай, таким тебе вважають. Ти маєш гроші, а більшість моряків того не мають. І ти – хоробра людина, якщо не помиляюсь. Невже ти заодно із цими негідниками? Бути такого не може! Та я раніше дам на відсіч руку, аніж порушу взятий обов’язок.

Несподіваний крик обірвав його слова. Отже, залишилася в команді хоч одна чесна людина, і тієї миті я почув, що є ще одна. Здалеку, від боліт, долинув пронизливий людський лемент, наче хтось гукав про порятунок. Він повторився ще раз і завмер. У скелях Підзорної Труби розляглася луна. Зграї болотяних птахів знову здійнялися криком і чорною хмарою закружляли в повітрі. Потім ще довго той передсмертний зойк лунав мені у вухах, хоч довкола знов запала пообідня тиша, яку раз у раз переривало лопотіння крил птахів, що опускалися на землю, і віддалений гуркіт прибою.

Том підскочив, наче підострожений кінь. А Сильвер і оком не змигнув. Він стояв, де стояв, нерухомо, спираючись на милицю, але не відводив від свого супутника погляду, наче змія, що готується до стрибка.

– Джоне! – заволав матрос, простягаючи до нього руки.

– Руки геть! – гримнув Сильвер, відскочивши назад зі спритністю акробата.

– Гаразд, – погодився матрос, – я заберу руки геть. Але саме твоя нечиста совість змушує мене боятися тебе. Заради всього святого, скажи, що там трапилось?

– Що трапилося? – перепитав Сильвер і посміхнувся, зблиснувши очима, аж мороз поза шкірою пішов. – Гадаю, то був голос Алана.

Бідолашний Том тримався як герой.

– Алане! – вигукнув він. – Пером земля йому – він загинув, як справжній моряк. А тебе, Джоне Сильвер, я не вважаю за товариша. Навіть якщо я помру, як собака, я виконаю свій обов’язок. Ви вбили Алана, так? Можете й мене вбити, я вас зневажаю.

Із цими словами він обернувся спиною до кока й попрямував до берега. Але бідасі не судилося далеко пройти. Джон із криком обхопив рукою дерево й щосили метнув свою важку милицю в Тома. Удар поцілив у спину між лопатками і був таким сильним, що бідолашний Том, змахнувши руками, впав на землю наче підтятий.

Не знаю, чи важкою була його рана. Скоріше за все, йому було зламано хребет. Але Сильвер не дав йому можливості оговтатися. За мить, зі швидкістю мавпи, він підскочив до нього на одній нозі й двічі всадив ножа по самісіньку колодку в беззахисне розпластане тіло. Зі своєї засідки у кущах я чув його важке дихання, коли він завдавав удари.

Раніше я ніколи не зомлівав, але тієї миті все пішло обертом перед очима. І Сильвер, і птахи, і вершина Підзорної Труби – усе закрутилося в якомусь туманному вихорі переді мною, а у вухах почувся дзвін і гомін віддалених голосів. Коли я отямився, Сильвер вже стояв із милицею, насунувши капелюха на голову. Перед ним лежало нерухомо Томове тіло, та вбивця не звертав на нього уваги, а спокійнісінько витирав від крові свій ніж об траву.

Навколо нічого не змінилося. Сонце й надалі нещадно випалювало паруюче болото та зубчасті вершини скель. Я не вірив, що в мене на очах сталося вбивство.

Джон видобув із кишені свисток і кілька разів з переливами свиснув. Свист далеко розлетівся у спекотному повітрі. Я не розумів значення того сигналу, але мій страх посилився. Напевне, на свист прийдуть решта і, мабуть, побачать мене. Вони вже вбили двох, і хтозна, чи не готують і мені таку долю, як Аленові й Тому?

Я поповз назад швидко й обережно, як тільки міг, аби вибратися на відкрите місце в лісі. Я чув, як Сильвер перегукувався з рештою піратів. Від страху в мене наче крила виросли. Я вибрався з хащ і побіг навмання, щоб віддалитися від убивць. Я біг, і мій страх більшав, а потім його витіснив шалений жах.

І справді, це була безвихідь. Хіба я зможу після гарматного пострілу піти до шлюпок і сісти поруч із тими лиходіями, які щойно змили кров після вбивства? Хіба перший із них, хто трапиться мені на шляху, не скрутить мені шию? Хіба моя відсутність не є для них доказом, що я їх боюся і про все здогадуюсь? Я думав, що мені настав кінець. Прощавай, «Іспаньйоло»! Прощавайте, сквайре, лікарю, капітане! Моя доля – померти чи то від рук бунтівників, чи то з голоду на незалюдненому острові.