Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Чудово! – сказав я. – Але я погано зрозумів те, що ви сказали. Утім, зараз це не важливо. Я ж навіть не знаю, як потрапити на судно.

– Ось у чім річ! – здивувався він. – Я маю човен, який зробив сам, власноруч. Я ховаю його під білою скелею. Та поїхати ми зможемо лише, коли впаде темрява. Чув… Що то?

Над островом гучною луною розлігся гарматний постріл, хоч до заходу сонця було ще години зо дві.

– Вони вступили у бій. Йдіть за мною, – крикнув я і побіг туди, де мала стояти шхуна, забувши про власний страх. Поруч легко й швидко біг висаджений на безлюдний острів пірат у саморобному одязі.

– Ліворуч, ліворуч, – підказував він. – Бери ліворуч, Джиме! Ближче до дерев. Тут я вбив уперше сарну. Тепер вони сюди не спускаються, тримаються на узвишші, бояться Бена Ґанна.

Він теревенив без упину, поки ми бігли, хоча я нічого не відповідав.

За гарматним пострілом пролунав і залп із гвинтівок. Потім запала тиша, і я побачив за чверть милі від нас британський прапор, що гордо майорів над лісом.

Обидві шлюпки відчалили від «Іспаньйоли» в напрямку берега близько пів на другу, коли, якщо сказати по-морському, пробило три склянки. Капітан, сквайр і я обговорювали в каюті наше становище. Був би хоч легенький вітерець, ми напали б зненацька на шістьох бунтівників, яких лишили на судні, підняли кітву й пішли б у море. Але стояло мертве безвітря, і, на додачу, увійшов Гантер і повідомив, що Джим Гокінс сів у шлюпку і разом із рештою вирушив на острів.

Ніхто з нас, звісно, не сумнівався у Джимі, але ми дуже занепокоїлися через нього. Від таких людей можна очікувати чого завгодно, і, зізнаюсь відверто, ми не сподівалися побачити його знову. Ми вийшли на палубу. Від спеки смола взялася пухирями в пазах. У повітрі стояв гнилий, нездоровий запах. Навіть не маю сумнівів, що у цій огидній бухті було вогнище зарази жовтої пропасниці та дизентерії. Шестеро паскудників із незадоволеними фізіономіями сиділи в кубрику під вітрилом.

На березі біля гирла річки ми бачили дві причалені шлюпки. Їх стерегли двоє матросів, і один із них висвистував веселу пісеньку.

Бездіяльність ставала нестерпною, і ми вирішили, що я з Гантером поїду в ялику на розвідку. Ми спрямували ялик до берега, ліворуч від шлюпок, прямо туди, де на мапі був позначений блокгауз. Побачивши нас, двоє матросів біля шлюпок, мабуть, сполошилися: урвався свист, і вони про щось між собою порадилися. Якби вони повідомили про нас Сильвера, напевно, все сталося б інакше. Та їм, вочевидь, дали певні інструкції, тож вони вирішили не бити на сполох і далі безтурботно висвистували.

Берег у тому місці трохи йшов вигином, і я навмисне спрямував ялик так, щоб вони загубили нас. Коли ми приставали, шлюпки вже щезли з очей. Вистрибнувши на берег, я побіг так швидко, як тільки міг, підклавши під капелюха для захисту від сонця шовкову хустку і тримаючи напоготові два пістолі.

Не встиг я відійти й на сотню ярдів, як побачив блокгауз. Його побудували на пагорбі, звідки униз стікав чистий та прозорий струмок. У блокгаузі могли розміститися десятки два людей. Для гвинтівок було прорубано бійниці. Простір навколо блокгауза був обнесений частоколом у шість футів заввишки, без жодного входу. Перебратися через частокіл було нелегко, а сховатися за ним – майже неможливо. Ті, хто перебував у блокгаузі, могли розстрілювати нападників, наче куріпок, і, якщо мати достатній запас патронів і провіанту, можна відбити напад навіть полку. Мою увагу полонило джерело. Хоча в нас у каюті на «Іспаньйолі» всього було повно: зброї, амуніції, харчів, та ми не передбачили у достатній кількості одне – воду. Мої думки раптом перервав жахливий, вочевидь, передсмертний людський крик. Я немало бачив і вбитих, і поранених, коли служив у військах під проводом герцога Кемберлендського й сам був поранений під Фонтенуа, та серце моє стислося. «Це загинув Джим Гокінс» – промайнула мимовільна думка. Я був старим вояком, та ще й хірургом. А в нашій справі не можна гаяти ані хвилини. Я швидко все вирішив і поспішив до берега. Гантер, на щастя, виявився неперевершеним веслярем. Ми стрімко пронеслися протокою й невдовзі опинилися на борту шхуни.

Коли я приєднався до своїх друзів, вони були надзвичайно схвильовані. Сквайр сидів блідий як крейда. Добряга з гіркотою думав про те, на яку небезпеку наразив нас усіх. Один з шести матросів почувався теж, видно, не дуже добре.