Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Чому б ні? Утім… – затнувся я.

– Так от, – вів він далі. – Вона була дуже побожна. Я ріс ввічливим, вихованим хлопчиком і міг повторити катехізис напам’ять, не затинаючись. А потім я став зовсім іншим, Джиме. І ти не повіриш, з чого все почалося – з орлянки на цвинтарі. А потім чим далі, тим дужче. Моя мати попереджала мене, і була в її словах правда. Саме провидіння послало мене сюди. Я багато думав тут, на самоті, на безлюдному острові, і покаявся. Тепер мене не підкупити ромом. Якщо вип’ю, то тільки трохи на радощах. Я зарікся виправитись. І дотримаю слова. Але слухай-но, Джиме, – він обережно озирнувся навсібіч і прошепотів: – адже я тепер багатій.

Я подумав, що бідаха з’їхав із глузду на самоті. Певно, він вгадав моє припущення за виразом на обличчі, бо заповзято почав запевнювати мене:

– Багатій, так-так, багатій. І чи знаєш, що і з тебе людину зроблю, Джиме! Ах, Джиме, ти благословлятимеш долю за те, що першим знайшов мене! – Його обличчям промайнула якась тінь, і він, стиснувши мою руку, загрозливо підніс палець. – А тепер, Джиме, скажи мені правду. Це ж не Флінтів корабель?

Мені сяйнуло, що він може стати на наш бік, і не забарився з відповіддю:

– Ні, це не Флінтів корабель. Флінт уже помер. Але скажу вам правду, коли вже питаєте: у нас на борту є кілька людей із його команди, і для нас це велике лихо.

– Бува, не чоловік на одній нозі, – промурмотів він.

– Сильвер? – спитав я.

– А, Сильвер! Так, саме так його звали.

– Він у нас коком і заправляє всією бандою.

Він схопив мене за руку й сильно стиснув її.

– Якщо тебе підіслав Довгань Джон, мені кінець! – вигукнув він. – Та чи знаєш ти, куди потрапив?

Я розповів йому все, що знав: про те, як ми сюди прибули і в яку скруту потрапили. Він вислухав мене з цікавістю і, коли я скінчив, приголубив мене.

– Ти гарний хлопець, Джиме, – сказав він. – І опинився в такій пастці! Добре, звіртеся на Бена Ґанна, і він допоможе вам. Як ти гадаєш, поставиться сквайр до людини, що допоможе виплутатися з халепи?

Я запевнив його, що сквайр зможе гідно віддячити.

– Розумієш, – мовив Бен Ґанн, – я не хочу отримати в нього якесь місце. Це мені зовсім ні до чого, Джиме. Я хочу знати, чи погодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів із тих грошей, що складають, так би мовити, мою власність?

– Я впевнений у цьому, – відповів я. – Уся команда мала отримати свою частку.

– І він відвезе мене на батьківщину? – спитав він невпевнено.

– Авжеж, – вигукнув я. – Сквайр – справжній джентльмен. І до того ж, якщо ми позбудемося решти, ваша допомога на шхуні буде дуже доречною.

– Тож ви зробите це? – перепитав він, і, видно, нарешті заспокоївся. – А тепер я розповім тобі дещо про себе. Я був на Флінтовому кораблі, коли він ховав скарби. Він та шестеро здорових, кремезних моряків. Вони пробули на березі близько тижня, а ми чекали на нашому старому «Моржі». Раптом дали сигнал, і ми побачили Флінта у шлюпці. Голову він пов’язав синьою хусткою і, навіть у червонуватому світлі призахідного сонця, на вигляд був блідий як смерть. Він повернувся сам, а решта шестеро залишилися мертвими, заритими в землю тут, на острові. Як він їх подолав, ніхто з нас ніколи так і не дізнався. Ймовірно, вони билися, чинили спротив, та він їх усіх перебив – один шістьох. Біллі Бонс був штурманом, Довгань Джон – підштурманом. Вони спитали Флінта, куди він сховав скарби. «Якщо вам так цікаво, – відповів він, – рушайте на берег. Але корабель, чорт забирай, вас не чекатиме». От і все, що він відповів. А за три роки я на іншому кораблі пропливав повз цей острів. «Хлопці, – сказав я, – тут Флінт зарив скарби. Нумо, пристаньмо й пошукаймо!» Капітану ця пропозиція була не до душі, але матроси мене підтримали, тож ми висадилися на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем ставлення до мене дедалі гіршало. Нарешті всі повернулися на корабель, а мені сказали: «Ось тобі мушкет, Бене Ґанн, заступ і лом. Лишайся тут і шукай собі Флінтові грошики». Відтоді, Джиме, я живу тут і жодного разу не їв по-людськи. Поглянь на мене. Хіба я схожий на матроса? Кажеш, ні, не схожий? Так, мені самому здається, що я ним і не був. – При цих словах він підморгнув і злегка ущипнув мене. – Так і скажи сквайру, Джиме: він ніколи ним і не був. І ще скажи, що три роки він сам-один прожив на острові, потерпав від спеки і злив. Іноді він згадував свою стареньку матір, наче вона ще жива (так і скажи йому), та найбільше часу присвятив іншому. І за цими словами ущипни його ось так. – І він знову по-дружньому ущипнув мене, а потім додав: – Скажи йому ось що ще: Ґанн – гарний чолов’яга. Так і скажи. Він розуміє різницю між справжніми джентльменами і джентльменами удачі, до яких колись належав сам.