Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Майбутнє в наших руках! – сказав Гленарван. – Спробуймо разом здійснити вашу мрію, капітане. А зараз ми готові послухати вашу історію.

– У ніч проти 27 червня 1862 року, – почав Гаррі Ґрант, – «Британія», втративши керування, розбилася об скелі поблизу острова Марії-Терезії. Практично вся моя команда загинула. Лише матросам Бобу Лірсу, Джозефу Беллу і мені вдалося дістатися берега. Земля, що прихистила нас, виявилася безлюдним острівцем завдовжки п’ять і завширшки дві милі. Тут росло кілька дерев, було джерело прісної свіжої води. Ми не занепали духом і приготувалися до впертої боротьби за життя. Почали з того, що підібрали всі уламки судна, інструменти, невелику кількість пороху, зброю та мішок із зерном, що став для нас найвищою цінністю. Перші тижні нам було дуже тяжко, але невдовзі полювання та риболовля змогли забезпечити нас харчами. Врятовані з судна астрономічні прилади допомогли точно визначити, де лежить наш острівець. Саме тоді я зрозумів, що сподіватися ми можемо тільки на щасливий випадок.

Ми трудилися не покладаючи рук. Уже невдовзі кілька акрів землі було оброблено і засіяно. Картопля, цикорій та щавель урізноманітнили нашу мізерну їжу. З часом з’явилися й інші овочі. Ми зловили та приручили кілька козенят – тепер у нас з’явилося молоко і масло.

Потім із викинутих на берег уламків «Британії» ми збудували цей будиночок, укрили його просмоленою парусиною і щасливо пережили період дощів. Не раз хотілося мені вирушити в море на човні, збудованому з плавника і корабельних дощок, але найближча земля – архіпелаг Паумоту – була від нас за півтори тисячі миль. Як часто, стоячи на берегових скелях, ми мріяли побачити в морській далечіні обриси корабля! Але за весь цей час тільки два-три рази на горизонті майнули вітрила, та й ті незабаром зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже не сподівалися, але вчора, зійшовши на найвищу гору, я побачив на заході легкий димок, який поступово наближався. Незабаром я вже міг бачити судно, що прямувало до острова.

Це був день, сповнений тривоги! Мої товариші розклали багаття на одній з тутешніх вершин. Настала ніч, але з яхти не було знаку, що нас помітили, і я більше не вагався. Стемніло, судно могло вночі покинути ці води. Тоді я кинувся у воду і поплив. Я був уже за якихось тридцять сажнів від судна, коли воно раптом змінило галс і почало віддалятися. От тоді-то я й почав кричати.

Утомлений, знесилений, я повернувся на берег. До ранку ми з товаришами не стулили очей – ми відчували, що віднині приречені на самоту. Але настав світанок, і ми побачили, що судно ще й досі поблизу узбережжя, а потім від нього раптом відчалила шлюпка. Яка це була радість! Коли ж я зрозумів, що в човні до мене пливуть мої дорогі діти… о, то була найщасливіша мить мого життя!

Тільки тепер капітан дізнався, що врятований завдяки тому самому документу, який за тиждень після корабельної аварії поклав у пляшку і довірив морю, не тішачи себе особливими надіями на успіх.

Жак Паганель, вислухавши розповідь Ґранта, нетерпляче вигукнув:

– Капітане, але скажіть мені на Бога, що ви насправді написали у вашому посланні? Адже повний текст так до нас і не дійшов!

– Будь ласка, – відповів Гаррі Ґрант. – Я вклав у пляшку послання, написані трьома мовами. Яке з трьох вас цікавить?

– Хай буде французьке, – запропонував лорд Гленарван, – воно збереглося найкраще, і наше тлумачення ґрунтувалося на ньому.

– Дослівно: «27 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з Ґлазґо зазнало аварії за тисячу п’ятсот льє від Патагонії, у Південній півкулі. Два матроси і капітан Ґрант дістались острова Табор…»

– Як?! – скрикнув географ.

– «…і там, зазнаючи постійних страшних злигоднів, вони кинули в море цей документ на 153° західної довготи і 37° 11́ південної широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть».

Паганель підхопився з місця:

– Але чому Табор? Адже це острів Марії-Терезії!

– Звичайно, пане Паганелю, – кивнув капітан Ґрант. – На англійських і німецьких картах його позначено як острів Марії-Терезії, а на французьких – як острів Табор.

– Як бачите, капітане, – сказав Макнабс, – наш Паганель був не далекий від істини. Послідовно Патагонія, Австралія і Нова Зеландія здавалися йому беззаперечним місцем, де треба було шукати потерпілих в аварії. Слово «contin…», яке він спочатку тлумачив як «континент», перетворилося згодом на «continuelle», тобто «постійно», «indi…» означало спершу індіанців, а потім тубільців, поки нарешті не було правильно розшифроване як «indigence» – «злигодні». І лише уривок слова «…abor» увів його в оману. Наш друг уперто вважав його частиною французького дієслова «aborder», що означає «причалювати», тоді як це була назва острова Табор, що став притулком для вас трьох. Помилка ця, втім, простима, оскільки на корабельних картах «Дункана» острівець, на якому ми щойно пообідали, позначений під ім’ям імператриці Марії-Терезії.