Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

А тим часом яхта й далі йшла визначеним курсом. Єдине, що залишалося, – це вибрати острів, який би підійшов для висадки Айртона. Роздивившись уважно мореплавні карти, Паганель і Джон Манґлс виявили на тій-таки же тридцять сьомій паралелі крихітний острівець Марії-Терезії. Цей загублений серед океанських просторів клаптик твердої землі лежав за три з половиною тисячі миль від американського узбережжя і тисячу п’ятсот – від Нової Зеландії. Коли Айртона повідомили про місцеположення острова, колишній боцман згодився висісти там, і «Дункан» ліг на потрібний курс.

Через дві доби вахтовий матрос подав сигнал, що він бачить землю на горизонті. Це й був острів Марії-Терезії, який обрисами нагадував величезного кита.

Яхта розтинала хвилі зі швидкістю шістнадцять вузлів на годину, і контури узбережжя проступали все чіткіше. Невдовзі стало видно невисокі скелясті вершини, що рожевіли в променях призахідного сонця.

Уже в сутінках Джону Манґлсу видалося, ніби над островом в’ється ледве помітний димок.

– Як ви гадаєте, це вулкан? – звернувся він до Паганеля, який розглядав берег у підзорну трубу.

– Не знаю, що вам і сказати, – знизав плечима географ, – острів погано вивчений.

До них підійшов лорд Гленарван і спитав капітана:

– Джоне, ми зможемо висадитися на берег завидна?

– Ні, сер. Підходити вночі до незнайомого берега – великий ризик. Ми ляжемо в дрейф, а завтра вдосвіта відправимо на острів шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марії-Терезії, що був за якихось п’ять миль, ледь вирізнявся в пітьмі. «Дункан» обережно наближався до нього.

О дев’ятій на березі раптом спалахнув яскравий вогник.

– Схоже на маяк, – задумливо мовив Джон Манґлс. – Але звідки тут узятися маякам? А он і другий вогник – набагато нижче, коло самої води. Він рухається!

– Виходить, острів заселений? – припустив Гленарван. – Тоді ми навряд чи зможемо висадити на ньому нашого бранця.

– Авжеж, – посміхнувся майор, – ні в якому разі. Це був би кепський подарунок навіть для людоїдів.

– Доведеться пошукати інший острів, – сказав Гленарван, посміхаючись на його слова. – Я обіцяв Айртону, що він буде живий і неушкоджений, і маю намір дотримати слова.

– У будь-якому разі треба стерегтися, – зауважив Паганель, – у Полінезії досі існує звичай заманювати судно за допомогою вогнів, що спалахують у різних місцях, на рифи, а потім грабувати його.

За годину до півночі капітан та його співрозмовники розійшлися по своїх каютах. На баку походжав вахтовий, на кормі коло штурвала стояв стерновий. За кілька хвилин на ют піднялися Мері Ґрант і Роберт. Діти капітана Ґранта, спершись ліктями на поручні, сумно дивилися на океан, що мінився фосфорним блиском за кормою яхти.

– Мері, – тихо мовив Роберт, беручи сестру за руку, – не треба втрачати надію. Пригадай, чого нас навчав батько: найголовніше – не занепадати духом. Я маю сказати тобі дещо. Ти не сердитимешся? Дозволиш мені зробити те, що я задумав?

– Що ти задумав? – стривожено спитала дівчина.

– Я збираюся стати моряком. Джон обіцяв зробити з мене справжнього морського вовка, і тоді ми разом вирушимо на пошуки батька. Скажи, що ти згодна!

Мері Ґрант пригорнула брата до серця.

– Мене лякає думка, що нам доведеться розлучитися. – прошепотіла дівчина.

– Але ж ти не будеш сама, Мері! Місіс Гленарван просила тебе залишитися разом із нею в Малкольм-Кастлі. Ти мусиш пристати на її пропозицію – інакше тебе вважатимуть невдячною. Але я чоловік і повинен сам будувати своє життя!

– Що ж буде з нашим старим будинком у Данді?

– Ми його збережемо! Ти житимеш у замку Малкольм у лорда і леді Гленарван. Там тобі не буде сумно й самотньо. А одного чудового дня батько постукає в твої двері! – аж засяяв Роберт.

– Ти так схожий на нього!

– О, Мері…

Обоє замовкли. За бортом яхти стиха хвилювався океан.

– Сюди! Рятуйте! – раптом пролунало в нічній тиші.

– Мері, ти чула? – прошепотів Роберт.

Перегнувшись через поруччя, брат і сестра напружено вдивлялися в пітьму.

– Боже! – Мері зблідла. – Мені здалося… Роберте, любий…

Далекий знайомий голос пролунав знову, хлопчик здригнувся і закричав у відповідь:

– Батьку!..

Для Мері це вже було занадто. Здригаючись усім тілом, вона похитнулась і повільно зсунулася на палубу.

– Допоможіть! Швидше! Моя сестра…

На відчайдушні вигуки хлопчика до непритомної дівчини поспішив стерновий. Розбуджені галасом, нагору піднялися Джон Манґлс, леді Елен і Гленарван.