Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Сестра… вона помирає… Наш батько… – захлинаючись, бурмотів Роберт, указуючи рукою за борт. – Ми обоє чули, як він кличе на допомогу!..

У цю мить Мері прийшла до тями.

– Батько… Мілорде, леді Елен! – вигукнула вона. – Запевняю вас, він там! Я впізнала його голос, пустіть мене до нього… – Дівчина не зводила очей з темного берега.

Елен насилу вдалося відвести її до своєї каюти. Роберт же й далі повторював:

– Це наш батько кликав на допомогу! Сер, чому ви нам не вірите?!

Зрозумівши, що переконати хлопчика неможливо, Гленарван покликав стернового.

– Гоукінсе, – спитав він, – ви стояли біля керма, коли міс Ґрант знепритомніла?

– Так, сер.

– І не помітили нічого підозрілого, нічого не чули?

– Нічого, сер.

– От бачиш, Роберте!

– Якби це був батько Гоукінса, то він не сказав би, що нічого не чув! – уперто мовив хлопчик, ледь стримуючи сльози, що виступили на очах.

Паганель подав усім знак мовчати і почав прислухатися. Проте з пітьми не долинало жодного звуку.

– Бідолашні діти. – пробурмотів Джон Манґлс.

Назавтра вдосвіта всі пасажири зібралися на палубі «Дункана». Підзорні труби звернулися до острова. Яхта йшла на відстані милі від узбережжя.

Раптом пролунав крик Роберта – він помітив трьох чоловік на березі.

– Я бачу англійський прапор! – Джон Манґлс не відривався від підзорної труби.

– Сер, – вигукнув Роберт, звертаючись до лорда Гленарвана, – якщо ви не хочете, щоб я кинувся до берега плавом, накажіть спустити шлюпку! Благаю вас, дозвольте мені висадитися на берег першим!

Ніхто не наважився зупинити його. На острівці, що лежав на тридцять сьомій паралелі, було троє людей, які не могли сюди потрапити інакше, як через корабельну аварію! І ці люди були англійцями!

В одну мить шлюпка зісковзнула з талів. Діти капітана Ґранта, лорд Гленарван, Джон Манґлс і Паганель спустилися в неї, і човен стрімко понісся, гнаний ударами весел шістьох матросів.

Недалеко від берега Мері схопилася на ноги і нестямно закричала:

– Батьку!

На крайці прибою поряд із двома іншими людьми стояв високий, міцний чоловік. Його мужнє обличчя було звернене до шлюпки з невимовною надією. Почувши голос доньки, капітан Ґрант простяг до неї руки і впав навколішки, мов підтятий.

З радості не помирають – ця істина підтвердилася. І батько, і діти опритомніли ще до того, як шлюпка доставила їх на борт яхти. Піднявшися на палубу «Дункана», Гаррі Ґрант палко подякував Гленарвану, леді Елен і всьому екіпажеві судна. Мері й Роберт уже встигли розповісти батькові всю історію його розшуків.

Леді Елен розказала капітанові Ґранту про подорож, про подвиги юного Роберта в пампі та в таборі маорі й додала, що капітан може пишатися своїми дітьми – і сином, і донькою.

Перше ніж висадити Айртона, Гаррі Ґрант запросив відвідати його хижу на острові й пообідати за столом робінзонів Океанії. Всім кортіло побачити те місце, де так довго мучилися капітан і два його матроси. Знов було споряджено шлюпку.

Володіння Гаррі Ґранта виявилися невеликими – острів Марії-Терезії був лише пласкою вершиною підводної гори, яка колись давно піднялася з вод Тихого океану. Першими колоністами на острові були різні рослини, що поступово створили шар родючого ґрунту, і птахи. Китобої, які зрідка зупинялися на острові, завезли сюди свійських тварин – кіз і свиней, які з часом здичавіли. Коли ж на острів потрапили моряки із загиблої «Британії», вони зуміли розпорядитися природними багатствами Марії-Терезії, і за два з половиною роки зовсім змінили острів. Кілька доглянутих і старанно оброблених акрів землі забезпечували остров’ян усім необхідним, а решту їм посилали море та лісові чагарники.

Хижа виявилась охайним будиночком, збудованим із корабельних брусів і дощок. Обідній стіл стояв у затінку дерев, а обід, що складався із запеченої задньої ніжки козеняти, коржиків та зелені цикорію, виявився чудовим.

– Жаліти пройдисвіта Айртона нічого, – віддихуючись після обіду, мовив Паганель. – Цей острівець – справжній рай!

– Так, він дійсно був раєм для нас трьох, – погодився з ним Гаррі Ґрант. – Шкода, що малуватий. Я міг би заснувати тут, у Тихому океані, шотландську колонію.

– Отже, ви не відмовилися від цієї думки? – спитав лорд Гленарван.

– Звичайно ні, сер. Мені здається, ви й урятували мене тільки для того, щоб я завершив справу свого життя.