Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Після обіду за борт повикидали решту вантажу, що був у трюмах. Важкі дерев’яні бруси, запасні реї та кілька тонн чавуну, що служив баластом, перемістили на корму, щоб їх вага допомогла звільнити форштевень. Ці роботи було закінчено опівночі.

Коли почався приплив, настав майже повний штиль. Спостерігаючи за хмарами, молодий капітан виснував, що вітер починає змінювати напрям із південно– західного на північно-західний, і тому вирішив відкласти знімання брига з мілини до завтра.

– Усі ми сьогодні дуже натомилися, а щоб вивільнити «Макарі», знадобиться величезне напруження сил кожного з нас. Та й як вести його серед рифів у цілковитій темряві? Набагато безпечніше буде зробити це вдень. Крім того, схоже, що вже завтра вітер стане сприятливим для нас.

На світанку вітер задув із північного заходу і подужчав. Невдовзі весь екіпаж покликали нагору.

Була дев’ята година ранку. До верхньої точки припливу залишалися ще чотири години, і Джон Манґлс вирішив скористатися цим часом, щоб установити тимчасову щоглу. Завдяки їй «Макарі» дістане змогу покинути небезпечні води, щойно його кіль відірветься від піску.

Приплив усе сильніше гнав піняві хвилі. Чорні верхівки підводних скель потроху зникали; наближався найвідповідальніший момент. О першій годині дня вода досягла того найвищого рівня, коли він ненадовго залишається постійним. Поставили грот і грот-марсель, і обидва вітрила відразу ж наповнив свіжий вітер. Гленарван, Малреді й Роберт з одного боку, Паганель, майор і Олбінет із другого налягли на важелі якірних лебідок. Джон Манґлс і Вілсон, схопивши важкі жердини, приєднали свої зусилля до зусиль товаришів. Линва й перлінь туго натяглися, та якорі як і раніше міцно сиділи в ґрунті. Слід було діяти негайно. Вітер надимав вітрила, тимчасова щогла стогнала від напруги, корпус брига тремтів. Останнє відчайдушне зусилля – але «Макарі» так і не зрушив із місця.

Невдача! Починався відплив, і всі зрозуміли, що навіть за сприяння вітру й хвиль із такою нечисленною командою зняти судно з мілини неможливо.

Залишався ще один шлях до порятунку, але і з ним теж не можна було зволікати – перший же шторм розіб’є безпорадний бриг на тріски. Слід було якнайшвидше покинути судно. Для цього вирішили побудувати новий пліт – такий, щоб на ньому можна було перевезти на берег усіх пасажирів і запаси провізії. Негайно заходилися споруджувати пліт і припинили роботу тільки коли настала ніч.

Паганель спитав у Джона Манґлса, чи не можна було б замість того, щоб висідати на берег, вирушити на плоту вздовж узбережжя і так дістатись Окленда. Капітан відповів, що це вельми небезпечна й ризикована авантюра.

– А чи могли б ми допливти на ялику?

– Тільки у разі доконечної потреби, причому лише вдень.

– Отже, ті, хто кинув нас напризволяще…

– Ці горе-мореплавці? – усміхнувся Джон Манґлс. – Швидше за все, вони заплатили життям за свою підлоту. Пам’ятаєте ту непроглядну ніч?

– Я думаю, що пліт не гірше за ялик доставить нас на сушу, – втрутився в розмову Гленарван.

– Саме цього мені й не хочеться, – зауважив географ.

– Та що ви кажете, Паганелю! – вигукнув Гленарван. – Невже нас, людей, загартованих випробуваннями, може налякати прогулянка в якихось вісімдесят миль? І це після всіх пригод в американській пампі та в Австралії!

– Друзі мої, – відповів Паганель, – я не маю сумнівів ані в вашій мужності, ні в мужності наших супутниць. Вісімдесят миль – справжня дрібниця в будь-якій країні, тільки не в Новій Зеландії.

– А чого, власне, ви так страшитеся?

– Дикунів! – відповів учений. – Племена новозеландців завжди добре згуртовані та войовничі, вони нерідко перемагають навіть регулярні британські війська й до сьогодні в них існує звичай поїдати тіла вбитих ворогів. Війна для них – лишень полювання на дичину, тобто на людину. Отож маорі як були людожерами протягом тисячоліть, так ними і залишилися. Вся їхня історія – справжня бійня. На думку маорі, в людоїдстві немає нічого протиприродного. Коли місіонери почали розпитувати тубільців про те, чому вони пожирають своїх побратимів, ті відповіли, що риби ж їдять риб, а собаки – собак. Новозеландці вірять, що, з’їдаючи ворога, вони дістають у спадок його душу, фізичну силу та доблесть.

– А як вони його їдять – смаженим чи вареним? – похмуро буркнув майор.

– Навіщо вам це, містере Макнабс? – вигукнув Роберт.