Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Мандрівники рушили вздовж берега бухти. З обачності вони намагалися весь час триматися напоготові, в руках стискали заряджені карабіни та постійно вдивлялися в пагористі рівнини, що лежали на схід від узбережжя.

На березі гралися кілька тюленів. Вони не боялися людей. Серед них можна було побачити й кількох морських слонів. Скрізь на скелях мешкало багато морських птахів: фрегатів, кочівних буревісників, чайок. На пласких верхівках круч нерухомо сиділи гігантські альбатроси.

Попереду тяглися нескінченні луки. Проте замість трави на них росли низькорослі чагарі з білими квітами, серед яких було багато папоротей. Прокласти собі шлях між їхніми міцними, мов віття дерев, стеблами для мандрівників стало справжньою морокою. Та все ж на восьму вечора загін досяг перших відножин гірського пасма і зупинився на привал.

Ночувати довелося просто неба, розстеливши ковдри на сухій, усипаній глицею землі. Вирішено було пильнувати і вночі. По двоє озброєних чоловіків, змінюючи один одного, мали стояти на чатах до самого ранку. Побоялися розпалювати й вогонь, але ніч минула загалом добре – мандрівників турбували лише укуси піщаних мух та нахабна родина щурів, що постійно намагалася добратися до мішків із харчами.

Прокинувшись назавтра зранку, Паганель мав чудовий настрій. Маорі, яких географ мав усі підстави остерігатися, не показувались, і він вигукнув:

– Я починаю вірити, що нам таки вдасться щасливо завершити нашу маленьку прогулянку. Увечері ми дістанемося місця злиття річок і вийдемо на шлях, що приведе нас в Окленд. А в тих краях уже можна не боятися зустріти тубільців. Маршрут пролягає вздовж берега Вайпи, там дорога набагато легша.

Щоб перетнути рівнину, за якою гірський ланцюг Гакарігатоа перетворюється на невеликі пагорби, загону довелося подолати безліч перешкод, але ще до полудня він досяг річки Вайпи і звідти повернув уздовж її крутого берега на північ.

Навкруги лежала чудова долина, пересічена невеликими струмками з чистою водою, що збігають із навколишніх гір. Над темною зеленню папоротей високо здіймалися верхівки дерев – метросідер, що цвіли о цій порі яскраво-червоними квітами, норфолкських сосен, туй та кипарисів-риму. Між гілками дерев і над кущами пурхали папуги: галасливі какаду, зелені з червоною смугою на шиї какарікі, туапо з розкішними чорними баками та «південний нестор» – рудий птах завбільшки зі свійську качку.

Майорові й Роберту вдалося підстрелити кількох куликів та куріпок, а Паганелю – побачити іншого птаха, який трапляється лише в Новій Зеландії і, мабуть, скоро взагалі зникне з лиця землі. Роберт, що нишпорив навколо стежки, наткнувся на гніздо, сплетене з деревного коріння, в якому сиділа пара птахів без крил і хвоста, з чотирма пальцями на сильних лапах, довгим, як у бекаса, дзьобом і густим оперенням, схожим на шерсть тварини. Це були ківі, птахи, які не вміють літати, живляться личинками, хробаками та насінням злаків. У захваті від такої знахідки Паганель запхав до торбини двійко безкрилих і безхвостих пташенят, сподіваючись, що рано чи пізно зможе передати свою здобич Паризькому зоологічному саду.

Близько четвертої години дня позаду залишилися дев’ять миль.

– Здається, нам і цю ніч доведеться спати просто неба, – зауважив лорд Гленарван. – Мосьє Паганель, ви, здається, згадували про якесь селище, розташоване поблизу злиття двох річок?

– Правильно, – відповів географ, – на карті воно називається Нгаруавагіа і розташоване за дві милі звідси, коли йти вгору річкою.

– А чи не могли б ми там улаштуватися на ніч, щоб відпочити в пристойних умовах?

– Нгаруавагіа – не що інше, як просто купка тубільних хижок. Там немає навіть заїжджого двору, тож нам краще триматись якнайдалі від цього села!

– Знов за рибу гроші, Паганелю? Невже ви й досі не переконалися, що всі ваші страхи занадто перебільшені?

– Повірте, сер, коли маєш справу з маорі, завжди краще перестрахуватися. Ще невідомо, які в них зараз відносини з англійцями.

Думка француза переконала всіх, і невдовзі загін знову прямував уздовж берега. За дві години вечірні тіні залягли в міжгір’ях схилів. Стало холодно, на землю ліг туман, а глухе рокотання потоку, яке почули мандрівники, означало, що зовсім поряд дві річки зливаються в єдине русло.

– Ось вона, Ваїкато! – зрадів Паганель.

– На річку ми помилуємося завтра, а зараз саме час лаштуватися на нічліг, – сказав Макнабс.

Недалеко темнів гай. Сховавшись у ньому, мандрівники повечеряли сухарями та в’яленим м’ясом, і невдовзі всіх охопив глибокий сон.