Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Хлопче, – сказав йому майор, – якщо мені судилося закінчити своє життя в шлунку людоїда, я б волів, щоб мене зварили, а не з’їли живцем.

– Тоді знайте, Макнабсе, що новозеландці віддають перевагу смаженому або вудженому м’ясу. Про себе скажу тільки те, що перспектива закінчити життя в шлунку дикуна мене аніскілечки не вабить!

– Із цього випливає, – сказав Джон Манґлс, – що нам за жодних обставин не слід потрапляти до рук тубільців. А в усьому іншому залишається сподіватися тільки на себе.

– І коли ж ми рушаємо в дорогу? – поспішив змінити страшну тему лорд Гленарван.

– Завтра, о десятій ранку, – відповів капітан і додав: – У цей час почнеться приплив, який і понесе нас просто до берега.

Спорудження плоту завершилося вранці 5 лютого. Джон Манґлс зробив усе, щоб обладнати його якнайкраще. Вілсон і Малреді зрубали весь такелаж брига, а потім заходилися коло вцілілої грот-щогли. Це були головні частини плоту, і їх відразу ж спустили на воду, приєднавши до уламків фок-щогли. Потім ці довгі бруси якнайміцніше зв’язали між собою линвами, а з боків капітан наказав припасувати півдюжини порожніх бочок – вони мали збільшити вантажопідйомність і підняти настил плоту над водою. На цю міцну основу Вілсон настелив щось схоже на поміст із ґратчастих кришок корабельних люків. Тепер хвилі могли перекочуватися через пліт, а вода, не затримуючись, протікала крізь ґрати. Порожні бочки утворювали такий собі захисний борт. У центрі встановили щоглу з вітрилом, а в кормовій частині – важке стернове весло з широкою лопаттю.

На пліт перенесли харчі в такій кількості, що їх вистачило б до самого Окленда. Із запасів, які зробив Олбінет іще в Ідені, уціліла тільки невелика кількість м’ясних консервів, тому довелося скористатися запасами, якими харчувалася команда «Макарі»: старі морські сухарі та два барильця солоної риби. Провізію склали в ящики, спустили їх на пліт і міцно прикріпили до основи щогли. Не менш ретельно було обладнано місце для рушниць та боєприпасів.

Капітан наказав прихопити також невеликий якір – на випадок, якщо не вдасться дістатися берега до закінчення припливу: тоді пліт зможе спокійно дочекатися наступного підйому води, стоячи на якорі.

Невдовзі з’явилися перші ознаки початку припливу.

– Усе готове? – спитав Джон Манґлс.

– Так точно, капітане! – відповів Вілсон.

– Усі на пліт!

Леді Елен та Мері Ґрант спустилися з борту «Макарі». Обох жінок посадовили коло щогли на ящики з харчами, а їхні супутники розмістилися навколо. Вілсон узявся за стернове весло, Джон Манґлс став до снастей, а Малреді одним ударом сокири обрубав линву, якою пліт було прив’язано до брига. Підняли вітрило, і пліт рушив у напрямі берега.

Відстань у дев’ять миль шлюпка з добрими веслярами легко здолала б за три години, але пліт, звичайно ж, не міг плисти так швидко. Якщо вітер не зміниться, то, можливо, вдасться дістатися берега до початку відпливу, але якщо він змінить напрямок або настане штиль, відплив понесе пліт назад у відкрите море, тож доведеться ставати на якір і чекати наступного припливу.

Перші кілька миль усе йшло гаразд. Зубчаті верхівки рифів і піщані мілини потроху зникали в хвилях припливу, і капітанові було потрібне все його вміння та пильність, щоб пліт не зіткнувся зі скелями. До того ж пліт погано слухався керма і весь час повертався з одного боку в інший.

Опівдні вони опинилися за п’ять миль від берега. Небо було ясне, і можна вже було розгледіти всі вигини берегової лінії. На північному сході вимальовувались обриси гори заввишки дві з половиною тисячі футів; це була гора Піронгія, розташована просто на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу географ вказав супутникам на те, що всі підводні скелі, крім однієї, накрили хвилі припливу. Пліт пройшов іще півмилі, але та ж таки скеля й далі виднілася серед гребінців хвиль. Джон Манґлс узяв у Паганеля підзорну трубу і придивився до неї уважніше.

– Те, що я бачу, піднімається та опускається разом із хвилями, – сказав він. – Чекайте! Та це ж наш ялик, перевернутий догори дном!

Кілька хвилин мандрівники мовчки стежили за тим, як пліт наближається до вутлого човника, що гойдався на хвилях. Ялик, найімовірніше, перекинувся просто тут, за чотири милі від берега, і навряд чи хтось із його пасажирів урятувався.

– А це суденце може ще нам стати в пригоді, – зауважив Гленарван. – Кермуйте до ялика, Вілсоне.

Матрос виконав наказ, але вітер раптово стих, і пліт уповільнив рух. Малреді, що перебрався на носову частину плоту, вправно підтяг ялик до борту.