Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Мені здається, що сама доля повстала проти нас і попереду тільки нові лиха, – прошепотів Гленарван.

– Не треба хвилюватися, сер, – сказав молодий капітан. – Звичайно, «Макарі» – незграбна калоша, та, попри все, вона таки рухається. Білл Геллі – тупа тварюка, але ж я тут! Якщо я побачу, що біля берега небезпечно, то просто поверну судно назад у відкрите море.

Так, Джон Манґлс, безперечно, мав рацію: натрапити зараз на «Дункан» було б непоправним лихом для «Макарі». На щастя, море було пустинне і шоста ніч від часу виходу брига з Туфолдської затоки минула без подій.

Проте наступна ніч була тривожною. Вже о сьомій вечора раптово стемніло, небо нахмарилося. Інстинкт моряка прокинувся навіть в отупілому від пиятики хазяїні судна. Він очманіло виповз із каюти, з силою втягуючи ніздрями повітря, а потім заходився оглядати вітрила. Вітер посвіжішав – тепер він дув із заходу і ніс бриг просто до новозеландського побережжя.

Тим часом море ставало дедалі бурхливішим. Дужі хвилі з силою били в носову частину брига, а вали, що наздоганяли судно, перехлюпувалися через борти і потоками заливали палубу. Шлюпку, що висіла на талях над лівим бортом, змило в одну мить.

Джон Манґлс стривожився: неповороткий «Макарі» міг піти на дно будь-якої хвилини. Невдовзі Вілсон почув незвичний шум.

– Прибій! – вигукнув він.

– Ні, – мовив Манґлс. – Це хвилі розбиваються об рифи. Приблизно за два кабельтова від нас. Вілсоне, лот! Хутчіш!

Матрос схопив лот і метнув його у воду. Лотлінь поплив у його кулаку, але на третьому вузлі застиг.

– Три сажні, – повідомив Вілсон.

– Капітане, ми коло лінії прибою! – крикнув Джон, звертаючись до Білла Геллі.

Власник «Макарі» тільки знизав плечима. Тоді молодий капітан, відштовхнувши стернового, кинувся до керма і вивернув румпель, а Вілсон у цей час почав підтягувати марсель, щоб привести судно до вітру.

Близько півхвилини бриг ішов, ледь чиркаючи правим бортом підводні скелі, й, хоча було темно, Джон Манґлс уже бачив попереду футів за двадцять ревучі білі гребені прибою. Білл Геллі, нарешті усвідомивши небезпеку, що загрожувала судну, почав віддавати команди. Його напівп’яні матроси ніяк не могли второпати, чого від них вимагає капітан, – та й не дивно: адже хазяїн «Макарі» вважав, що земля за сорок миль, а вона виявилася зовсім поруч, бо течія віднесла судно далеко вбік від його звичайного маршруту.

Досі «Макарі» щастило ухилятися від рифів, але Джон Манґлс не знав, як бути далі, раптом підводні скелі оточують судно зусібіч? Вітер постійно ніс бриг на схід, і будь-якої хвилини він міг налетіти на одну з таких невидимих скель.

Тим часом «Макарі» наблизився до нової гряди рифів. Треба було негайно, хай що там стало, вийти у відкрите море, але здійснити цей маневр на нестійкому судні було неймовірно важко.

Вілсон і Малреді щосили налягли на штурвал, намагаючись розвернути судно, – і тут бриг жахливо струсонуло. Вітер раптово стих, вал, що налетів, підхопив бриг, підняв і з неймовірною силою жбурнув ним у скелі. Судно двічі вдарилося кілем об піщану мілину й завмерло, накренившись на правий борт.

Скляні вікна в рубці розсипалися на друзки. Пасажири вибігли на палубу, але по ній перекочувалися хвилі, й залишатися там було небезпечно.

– Джоне, – спитав Гленарван, – яке наше становище?

– На дно ми напевно не підемо, сер, хоча судно можуть зрештою розбити хвилі. Ще маємо час. Треба дочекатися ранку.

Тим часом Білл Геллі розпачливо гасав палубою, а звідти, де збилася в купу його команда, долинала брудна лайка.

– Я розорився! – волав хазяїн брига.

Джон Манґлс порадив своїм супутникам тримати напоготові зброю, щоб за потреби дати відсіч п’яним матросам.

– Першого, хто тільки наважиться наблизитися до рубки, я застрелю, як собаку! – гаркнув майор.

Вітер стихав, і море поволі почало заспокоюватися. Корпус судна цілком міг протриматися ще кілька годин, а зі сходом сонця Джон Манґлс сподівався визначити, чи далеко звідси до суші. Щоб висісти на берег, знадобиться ялик – єдиний рятувальний засіб, що залишився на судні. Молодий капітан напружено вслухався в шум прибою.

Близько четвертої ранку він піднявся на палубу. Туман як і раніше застеляв обрій. Легкі брижі бігли поверхнею океану. Поволі яснішало, туман набув яскраво-червоних і рожевих барв і поступово розтанув. З води виступали чорні скелі. Нарешті вдалині з’явилася темна смуга. Суша була приблизно за дев’ять миль від місця, де нерухомо застиг бриг.