Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Робертові пощастило більше: він натрапив на гніздо дрохви з дюжиною чималих яєць. Містер Олбінет запік їх у гарячому приску, і ці яйця разом із паростками портулаку, що знайшлися на дні вологої лощини – ото й увесь сніданок для мандрівників 22 січня.

Наступного дня загін із самого ранку рушив у дорогу, але, обігнувши підніжжя гори, опинився на широкому лузі, порослому невідомою в Європі травою. Ця трава утворювала ніби суцільний заслін із гострих, переплетених між собою гачкуватих шпичаків, тому дорогу через колючий луг довелося протягом довгих годин прокладати сокирою. Відразу за лугом лежала мертва, випалена рівнина. Тепер мандрівники потерпали не тільки від голоду, а й від спраги – у них не залишилося ні краплі води. За дві наступні години Гленарван та його супутники заледве здолали півмилі. На щастя, на шляху загону росли кущі цефалоту, чиї коралові квіти, подібні до чаш, наповнювала приємна на смак рідина. Нарешті всі вгамували спрагу, а за їжу мандрівникам цього разу послужила рослина нарду, яку споживають тубільці, коли не можуть уполювати ні дичини, ні комах, ані гадюк; у пересохлому річищі її знайшов всюдисущий Паганель.

Почався дрібний пронизуватий дощ, і на ніч довелося зупинитися в покинутій хатині, в якій навіть не вдалося розкласти багаття.

Удосвіта загін знов рушив у дорогу, і близько одинадцятої ранку вдалині стало видно Делегіт, невелике містечко, розташоване за п’ятдесят миль від затоки Туфолда. Там Гленарвану нарешті вдалося винайняти просторий диліжанс із кіньми.

Опівдні, як слід пообідавши, мандрівники влаштувалися в диліжансі, й дебелі коні помчали їх геть із Делегіта. Диліжанс не зупинявся весь день і всю ніч, долаючи по шість миль на годину. Вранці наступного дня глухий гуркіт хвиль сповістив про близькість океану. Але треба було ще обігнути затоку, щоб досягти тридцять сьомої паралелі – точки, де Том Остін мусив чекати на експедицію.

Коли очам мандрівників відкрився океанський простір, усі спрямували погляди в далечінь, сподіваючись побачити яхту, проте вода і небо невиразно зливалися на виднокраї, і жодне вітрило не майоріло в безмежному просторі.

– До Ідена! – віддав наказ лорд Гленарван.

Диліжанс негайно звернув праворуч і помчав дорогою вздовж берега до маленького містечка Іден, що було лише за п’ять миль звідси. Кучер притримав коней поблизу маяка, що вказував на вхід у порт. На рейді стояло кілька суден, але жодне з них навіть віддалік не нагадувало «Дункан». Ще й доглядач маяка повідомив лорда, що протягом минулого тижня жодне судно не входило в Іденськую гавань.

– Можливо, «Дункан» ще не покинув Мельбурн? – із надією вигукнув Гленарван. – І ми просто випередили його?

Джон Манґлс заперечливо похитав головою – він надто добре знав Тома Остіна. Його помічник за жодних обставин не міг запізнитись аж на десять днів із виконанням наказу. Начальникові порту Мельбурна відправили телеграму, після чого мандрівники вирушили до готелю «Вікторія». О другій годині дня прийшла відповідь із Мельбурна. У телеграмі зазначалося таке: «Лордові Гленарвану. «Дункан» вийшов у море 18 числа цього місяця. Начальник морського порту Дж. Ендрю».

Більше не було сумнівів у тому, що їхня яхта потрапила до рук розбійника Бена Джойса і перетворилася на піратське судно!

Так закінчився перехід через Австралію. Сліди капітана Ґранта та його супутників, здавалося, були безповоротно втрачені. Більш того – ця невдача коштувала життя екіпажу «Дункана».

Справді, надії знайти капітана Ґранта не було жодної, одначе це не означало, що наші герої визнали поразку та опустили руки. Відразу ж постали питання, на які треба було знайти відповіді. Якщо доведеться все починати наново, то якими мають бути перші кроки? Адже їхнього «Дункана» більше не існувало, ба навіть повернення на батьківщину тепер було пов’язане з великими труднощами. Мері Ґрант виявила надзвичайну мужність, вона жодного разу навіть не згадала більше про свого батька, і саме вона першою завела мову про повернення до Шотландії. Джон Манґлс спробував заперечити, проте серйозний погляд дівчини так подіяв на нього, що він не зміркував, як їй відповісти. Коли ж вони залишилися самі, молодий капітан палко вигукнув:

– Ваша правда, міс Мері! Але ви маєте знати: я не облишу початі розшуки, навіть якщо мені доведеться далі вести їх самому. Я будь-що знайду капітана Ґранта!