Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Бандити! – з відчаєм у голосі мовив Гленарван. – Вони переб’ють команду та захоплять «Дункан»!

– Ми повинні дістатись узбережжя раніше за негідників! – вигукнув Паганель.

– Але як же переправитися на той бік Снові? – спитав Вілсон.

– Лише тим самим шляхом, що й каторжники, – відповів Гленарван. – Вони прямують до Кемплпірського мосту – підемо туди й ми. Малреді доведеться нести, час від часу змінюючи один одного. Не можна ж дозволити цим мерзотникам перерізати команду!

– Сер, – звернувся до Гленарвана Джон Манґлс, – перше ніж зважитися на такий крок, варто все ж заздалегідь розвідати, що діється на мосту. Я беру це на свої плечі.

– Я готовий піти з вами, Джоне, – заявив Паганель.

Добре озброєні, з невеликим запасом провізії, обидва за годину вже були в дорозі.

На них чекали цілий день, та тільки пізно вночі Вілсон, який саме вартував, сповістив про те, що Паганель і капітан повертаються. Гленарван вибіг їм назустріч.

– Цю споруду з ліан важко назвати мостом, – утомлено промовив Джон Манґлс, – але каторжники дійсно переправилися через нього. Проте…

– …після переправи вони спалили його вщент! – закінчив Паганель.

Назавтра, 16 січня, Гленарван і Джон Манґлс вирушили до річки. Снові, як і раніше, залишалася непокірною, але треба було за будь-яку ціну знайти вихід і організувати переправу.

Молодий капітан почав споруджувати з кори камедних дерев щось подібне до індіанської піроги. Опівдні 18 січня капітан і Вілсон зважилися випробувати суденце, але щойно бистрина підхопила пірогу, як вона перекинулася догори дном і обидва мало не поплатилися життям за свою відчайдушну спробу.

Так минав день за днем, усі спроби перейти річку провалилися, і здавалося, не лишилося жодної надії врятувати «Дункан». Проте вранці 21 січня Паганель повідомив Гленарвана про те, що рівень води в Снові за ніч різко впав.

– Яка різниця! – сумно озвався той. – Усе одно надто пізно!

– Послухайте, сер, що я вам скажу, – почав Джон Манґлс. – Я чудово знаю Тома Остіна. Він, поза сумнівом, виконає ваш наказ і, тільки-но це буде можливо, вийде в море. Утім, ми не знаємо напевне, чи завершиться ремонт яхти до того, як Бен Джойс з’явиться в Мельбурні, і тому мусимо дістатися затоки Туфолда. Зараз ми всього за тридцять п’ять миль від Делегіта. Не може бути, щоб там не знайшлося хоча б якихось засобів пересування. Може статися так, що ми з’явимося саме вчасно.

І Джон Манґлс разом із матросами заходився споруджувати великого плота. Пліт був готовий лише наступного дня, а тим часом вода в Снові швидко спадала. Грізний потік перетворився на звичайну річку зі стрімкою течією, і тепер Джон Манґлс був упевнений, що їм таки вдасться щасливо досягти протилежного берега.

О першій годині дня всі мандрівники зійшли на пліт. Молодий капітан приладнав на правому борті незграбної споруди щось схоже на стернове весло, за допомогою якого можна було керувати його рухом. Орудувати цим веслом доручили Вілсону. Сам Джон Манґлс, стоячи на кормі, мав просувати пліт уперед за допомогою кормового весла. Леді Елен, Мері Ґрант та Малреді, який був іще надто слабкий, розмістилися в центрі плоту. Їх оточили Гленарван, майор, Паганель і Роберт, готові прийти на допомогу будь-якої миті.

Спочатку все йшло добре. Але невдовзі пліт винесло на бистрину, він потрапив у вир і втратив керування. Спочатку його розвернуло кормою вперед, потім він почав обертатися навколо своєї осі й, нарешті, рушив у плин за водою. Джон Манґлс і Вілсон, шалено працюючи веслами, спробували виправити курс, але за двісті футів від берега стернове весло зламалося навпіл.

Тільки за півгодини нічим не стримуваний пліт ударився об стрімкий протилежний берег. Поштовх був таким дужим, що мотузки, якими було зв’язано колоди, полопалися, колоди розсунулись, і на пліт потоками ринула вода. Усі мандрівники вціліли, але більшу частину провіанту і зброю, за винятком карабіна майора, річка віднесла геть разом з уламками плоту.

Проте мандрівники вирішили не гаяти часу та рухатися далі. Для пораненого Малреді виготовили ноші з пружних гілок евкаліпта. На них настелили свіжої трави і вклали пораненого. Носильники змінювалися кожні десять хвилин, але ніхто не скаржився, хоча всі втомилися, до того ж стояла страшенна спека. Надвечір, пройшовши п’ять миль, загін спинився на привал у гайку камедних дерев. Повечеряли харчами, що вціліли, а надалі залишалося розраховувати тільки на карабін майора та його мисливську вдачу. Дощовий ранок приніс із собою ті самі тяготи, а ще майорові так і не поталанило нічого підстрелити: здавалося, навіть дикі тварини уникають цих лихих місць.