Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Після того він вискочив із фургона, розмахуючи руками і раз у раз повторюючи незрозуміле:

– Ланд… ландія… Зеландія!..

Усе було готове до від’їзду Малреді, й Паганель ніби заспокоївся. Щоправда, він і далі час від часу щось бурмотів, і майорові вдалося випадково почути, як учений ніби веде суперечку з самим собою:

– Ні… Ніхто в це не повірить!.. Та й навіщо?… На жаль, надто пізно.

Надвечір географ показав Малреді на карті маршрут степовими стежками до дороги, яка тяглася на південь до узбережжя і там круто повертала до Мельбурна. Небезпека загрожувала гінцеві тільки поблизу табору, де, очевидно, Бен Джойс та його банда зробили засідку. Далі посланець міг їхати з цілковитою певністю, що каторжники його не наздоженуть.

Знову лив дощ, тому всі сховалися у фургоні. О восьмій вечора зовсім стемніло. Джон Манґлс передав матросові револьвер, який перед тим сам ретельно зарядив, і Малреді скочив у сідло.

– Лист віддаси Томові Остіну, – звелів Гленарван. – А на словах перекажи: він мусить негайно привести «Дункан» у затоку Туфолда. Якщо нас там не буде, значить, ми так і не зуміли переправитися через річку. Тоді нехай висаджує загін і поспішає нам на підмогу суходолом. Хай Бог помагає тобі!

– Прощайте, сер, – промовив вірний матрос.

Дощ перейшов у справжній шквал, і після від’їзду Малреді мандрівники знову сховалися до фургона. Майор та Джон Манґлс залишилися знадвору, щоб не дати бандитам заскочити мандрівників зненацька. Іноді вітер ненадовго вщухав, і лише Снові й далі вирувала між чорними стінами очерету. В одну з таких хвилин здалеку долинув короткий пронизливий свист. Невдовзі свист повторився і йому відповів звук, віддалено схожий на постріл. З фургона визирнув Гленарван.

– Де стріляли?

– Звідти, – відповів Макнабс, указуючи на темний пагорб, через який мав перевалити Малреді.

Немов підтверджуючи слова майора, за чверть милі від фургона пролунав розпачливий крик. Потім, уже зовсім близько, почувся голос:

– Рятуйте!..

Джон Манґлс і майор кинулися в темряву і за якусь мить помітили на галявині людину, що повзла попід лісом і час від часу стогнала. Це був Малреді – поранений, він спливав кров’ю.

У фургоні майор поклав матроса на ліжко леді Елен, стягнув набряклу від крові та дощу куртку і побачив на його правому боці глибоку ножову рану. Обмивши рану свіжою водою, майор наклав на неї щільний тампон із трута і корпії, [9]а потім міцно перев’язав. Кровотеча зупинилася. За чверть години поранений заворушився, очі його розплющилися, а губи зашептали плутані слова. Майор нахилився й розчув, як матрос кілька разів повторив:

– Сер… лист… Бен Джойс…

Лорд Гленарван оглянув кишені куртки Малреді. Листа, адресованого Томові Остіну, не було!

Ніч минула в болісній тривозі за життя пораненого, який, здавалося, був на волоску від смерті. Малреді вогнем палила гарячка, і Елен та Мері Ґрант не відходили від моряка ні на мить. На світанку дощ припинився, але важкі хмари все ще повзли по небу. Глина навкруги знов розмокла, і хоча фургон більше не вгрузав, підходити до нього стало ще важче.

Удосвіта капітан, Паганель і Гленарван вирушили обстежувати околиці. Дійшовши до місця, де на матроса напали, супутники натрапили на два трупи: то були бандити, убиті кулями з револьвера Малреді. Один із них виявився ковалем із Блек-Пойнта.

– Хай там як, сер, а треба спробувати дістатись яхти, – уперто мовив Джон Манґлс. – Відпустіть мене.

– Ні, Джоне. Тепер у нас немає навіть коня, а піший перехід у двісті миль – це безумство. Дочекаймося, доки вода в Снові спаде. А потім, короткими переходами, дістанемося затоки Туфолда і вже звідти пошлемо розпорядження на «Дункан».

Повернувшися до табору, лорд побачив, що леді Елен та Мері трохи повеселішали, адже з’явилася надія на одужання матроса – він прийшов до тями.

У цю мить шкіряні завіси фургона розсунулись і з’явився майор Макнабс. Його звичайно незворушне обличчя здавалося похмурим і стурбованим. Він розповів лорду все, що йому тільки-но сказав поранений Малреді: як той, покинувши табір, поїхав прямісінько по стежці, на яку йому вказав Паганель. Їхав він якнайшвидше, в майже цілковитій темряві. Здається, він проскакав не менше як дві милі, коли раптом кілька чоловік кинулися навперейми коню. Переляканий кінь звівся дибки, а Малреді вихопив револьвер і відкрив вогонь. У спалахах пострілів він упізнав Бена Джойса, але тут страшний удар у бік вибив його з сідла. Вбивці подумали, що він мертвий і почали обнишпорювати його кишені. Він чув, як один із розбійників вигукнув: «Ось він, лист!» – «Дай сюди, – звелів йому Бен Джойс. – Тепер «Дункан» наш! Хутчіш ловіть коня! За два дні я буду на борту «Дункана», а ще через шість – у затоці Туфолда. Там ми й зустрінемося. Гленарван зі своїм табором ще довго борсатиметься в болотах Снові. Перейдете на той бік через Кемплпірський міст, дістанетесь узбережжя, а вже там я відкрию вам дорогу на борт яхти. Команду і помічника капітана – в море, а далі, маючи таке судно, як «Дункан», ми з вами станемо господарями всього Індійського океану…» Потім він чвалом погнав коня Малреді до дороги, що веде на Люкноу, а решта банди рушила до річки. Моряк, попри значну втрату крові, все ж зміг доповзти туди, де ми його й знайшли.