Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Потім голоси затихли, – мабуть, бандити пішли з лісу.

– Виходить, Айртон заманив нас сюди тільки для того, щоб пограбувати і вбити? – спитав обурений лорд Гленарван.

– Саме так! – відповів майор. – І його зграя йде за нами назирці, вичікуючи лише зручного моменту.

– Отже, цей негідник ніякий не моряк із «Британії»?

– Моя версія така, – стримано мовив Макнабс. – Звуть його, мабуть, таки й справді Айртон. Бен Джойс – лише бандитське прізвисько. Він, безперечно, знайомий з Гаррі Ґрантом і служив боцманом на борту «Британії». А відтак став ватажком банди збіглих каторжників.

– Тоді поясніть, як і чому колишній боцман капітана Ґранта опинився в Австралії?

– Не можу. – Майор розвів руками. – Тут є якась таємниця, котра, сподіваюся, згодом з’ясується.

– Поліція не підозрює, що це та сама особа, – зауважив Джон Манґлс. – Можливо, і на ферму Падді О’мура він улаштувався з якоюсь особливою метою.

– Еге ж, – погодився Макнабс. – Він щось замислив був проти ірландця, але тут йому трапилося, очевидно, більш принадне дільце. З розповіді лорда Гленарвана він дізнався про корабельну аварію і вирішив цим скористатися. Бен Джойс сприяв організації нашої експедиції, а вже дорогою зв’язався з одним зі своїх людей – тим самим ковалем із Блек-Пойнта. Той підкував коня лорда Гленарвана підковою з трилисником, і відтоді банда дістала змогу йти нашими слідами. Потім за допомогою отруйної рослини Бен Джойс вигубив наших биків і коней, а коли вирішив, що час настав, завів нас у болото біля річки Снові, щоб віддати просто в руки збіглих каторжників.

Саме цієї миті Джон Манґлс помітив, як смертельно зблідла Мері Ґрант.

– Міс Мері! Ви плачете! – вигукнув молодий капітан.

– Мій бідолашний батько…

Викриття Айртона вбило будь-яку надію відшукати капітана «Британії». Поза всяким сумнівом, задля того, щоб заманити Гленарвана вглиб материка, збіглий каторжник просто вигадав корабельну аварію на австралійському узбережжі. Насправді «Британія» ніколи не розбивалася на рифах у Туфолдській затоці, а Гаррі Ґрант не поневірявся пустелями австралійського материка! Так, уже вдруге, вони в своїх пошуках знову пішли хибним шляхом.

Щоб не бачити цих сліз, лорд вийшов до Малреді та Вілсона, які охороняли фургон. У долині річки панувала глибока тиша. Мабуть, Бен Джойс і його зграя були зараз далеко, інакше птахи і тварини не поводилися б так спокійно.

– Нічого підозрілого? – спитав Гленарван у матросів.

– Їх було дуже мало, тому бандити не ризикнули напасти, – озвався Малреді. – Схоже, Бен Джойс вирушив вербувати спільників серед інших утікачів, які вештаються передгір’ям Альп. Якби ж нам удалося вибратися з цього триклятого болота!

Тим часом підійшли Джон Манґлс, майор і Паганель. Капітан підтвердив, що про переправу, принаймні в найближчий день, годі й думати.

– Але ж і сидіти згорнувши руки теж не має сенсу. Нам терміново необхідна допомога, і хтось має таки вирушити до Мельбурна.

– Це дуже ризиковано, – сказав Гленарван.

– Слушно, сер, але бездіяльність – перший крок до загибелі. Через шість днів я міг би повернутися сюди з матросами з «Дункана».

– Але чому саме ви? – спитав майор. – Невже ми ні на що не здатні?

Гленарван запропонував кинути жереб, і він випав Малреді.

Від’їзд матроса призначили на той час, коли після коротких південних сутінків землю швидко огортає пітьма. Вілсон запропонував про всяк випадок замінити зрадницьку підкову з трилисником на звичайну, зняту з копита одного з коней, який сконав, а Гленарван попросив Паганеля написати під його диктовку листа Томові Остіну. Проте вчений зосереджено думав про щось своє, тож лордові довелося двічі повторити прохання.

Гленарван почав диктувати: «Наказую Тому Остіну негайно вийти в море і привести «Дункан»…» У цю мить погляд Паганеля впав на число «Австралійської та Новозеландської газети», що лежала долі, й географ відразу ж забув і про Гленарвана, і про те, що йому диктували.

– Що там таке, Паганелю?

– Боже правий! – вигукнув географ.

– Що сталося? – спитав майор.

– Нічого… – пробурмотів учений. – Зела… ланд… ландія!!!

Рвучко підвівшись, він схопив газету та почав люто трясти нею в повітрі. Трохи заспокоївшись, Паганель нарешті вимовив:

– Я до ваших послуг, сер. Кажіть далі.

Остаточний вигляд листа був такий: «Наказую Томові Остіну негайно вийти в море і привести «Дункан», тримаючись тридцять сьомої паралелі, до східного узбережжя Австралії». Закінчивши писати, географ повернув папір для підпису Гленарвану. Той підписав абияк – йому все ще заважала рана. Лист запечатали, і Паганель додав на конверті адресу: «Тому Остіну, помічникові капітана яхти «Дункан», Мельбурн».