Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Несподівано Жак Паганель дивно гойднувся в сідлі, змахнув руками та разом із конем повалився на землю. Всі кинулися до вченого.

– На жаль, – похмуро мовив географ, вивільняючи ноги зі стремен, – мій кінь загинув точнісінько так само, як і кінь Малреді.

– Дивно! – задумливо мовив Джон Манґлс, перезирнувшись із майором.

Лорд був спантеличений, адже в цих місцях ніде було роздобути коня; і якщо обидві тварини загинули від якоїсь пошесті, очевидно, що й решту чекає та сама доля. Ще до настання вечора його припущення про епідемію підтвердилося: пропав кінь, що належав Вілсону, та один із биків. У розпорядженні загону тепер залишалося всього три бики та четверо коней.

Та на те не було ради, й загонові довелося рушати далі. Увечері, після переходу в десять миль, вирішили зробити привал. Ніч минула без пригод.

Наступна днина була погожою. Коні й бики непогано справлялися зі своєю роботою, тож і настрій учасників експедиції поліпшився. Загін подолав понад п’ятнадцять миль на сильно порізаній місцевості, і мандрівники розраховували надвечір розбити табір на берегах Снові, – повноводої річки, що впадає на півдні в Тихий океан. Незабаром фургон уже котився річковою долиною.

Сутеніло. За невеликим пагорбом дорога круто завертала до лісу. Фургон уже був досяг узлісся за півмилі від річки, як раптом хитнувся і загруз аж по самі вісі.

– Обережніше! – крикнув візник вершникам, що їхали позаду. – Трясовина!

Він почав підганяти биків криками й ударами загостреної палиці, але тварини не могли зрушити фургон із місця.

– Ну що ж, – мовив Джон Манґлс, – якщо ми не можемо рухатися далі, доведеться отаборитися просто тут.

– Привал! – наказав лорд Гленарван.

Настала ніч, яка не принесла прохолоди. Повітря здавалося густим; на горизонті час від часу спалахували зірниці далекої грози.

Айртону насилу вдалося повипрягати биків та вивести їх із болота, в якому вони застрягли. Він, як завше, сам вибрав для них пашу, залишивши їх у лісі на галявині разом із кіньми.

Вечеряти не хотілося, так-сяк попоївши, мандрівники влаштувалися на нічліг. Леді Елен та Мері Ґрант, побажавши супутникам на добраніч, полягали у фургоні, а чоловіки – хто-де: хто в наметі, а хто й просто неба, на густій траві.

Мало-помалу всі заснули. Тим часом нахмарило. Повітря, здавалося, було абсолютно нерухоме. Лише зрідка нічну тишу розривали тужливі крики якогось птаха. Близько одинадцятої години майор несподівано прокинувся. Озирнувшись, він із подивом помітив якесь дивне світло, що мерехтіло в гущавині лісу. Макнабс підхопився та попрямував у гущавину, але яким же було його здивування, коли він виявив, що це блідо-голубе сяйво випромінює величезне поле грибів: він на власні очі бачив зараз явище природної фосфоресценції. Світло було таким сильним, що можна було розрізнити окремі травинки.

Раптом Макнабс ніби прикипів до місця: він побачив, як на узліссі майнули якісь тіні. Він миттєво заліг за кущем і виразно побачив силуети зовсім незнайомих людей. Треба було будь-що дізнатися, чого вони хочуть, отож майор проповз кілька футів і зник у високій траві.

О другій годині ночі ринула злива. Намет відразу змок, і чоловікам довелося втікати у фургон. Заснути ніхто не міг, тому вбивали час за розмовами. Лише майор, чиєї короткої відсутності ніхто не помітив, мовчав і весь час до чогось прислухався. Найгірше було те, що через зливу річка могла вийти з берегів, і тоді фургон, що загруз у трясовині, навряд чи вдалося б зрушити з місця.

Удосвіта дощ стих, але сонце так і не виглянуло з-за хмар. Кругом стояли величезні калюжі, від ґрунту здіймалися задушливі випари, насичуючи повітря вологою.

Перш за все слід було дати ради фургону. Важкий віз глибоко вгруз у напіврідку глину посеред невеликої улоговини.

– Слід поспішати, – зауважив Джон Манґлс. – Якщо глина підсохне, витягти з неї фургон буде взагалі неможливо.

Гленарван, обидва матроси, Джон Манґлс та Айртон зараз же пішли по биків і коней на галявину, де тварин залишали на ніч. Ліс довкола здавався похмурим – він складався з сухих дерев, що давним-давно скинули кору. Жоден птах не вив гніздо на цих деревних скелетах. В Австралії таке трапляється часто-густо – зненацька гинуть цілі ліси, і ніхто не знає справжньої причини їх загибелі.

Чоловіки хутко вийшли на галявину, але ні биків, ані коней там не знайшли. Це здивувало всіх, але особливо не стурбувало – адже стриножені тварини не могли зайти далеко. Проте пошуки виявилися марними. Айртон повернувся на берег Снові, раз-по-раз гучно кличучи биків, звиклих до його голосу, та й це не допомогло. Минула година, і Гленарван уже збирався повертатися до фургона, аж раптом із кущів почулося неголосне кінське іржання.