Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Паганель і Роберт, покружлявши містом, виїхали в поля, що прилягали до Карлсбрука, пришпорили коней і невдовзі наздогнали супутників. За полями потяглися широкі луки з незліченними овечими отарами й хатинами вівчарів. Далі перед вершниками відкрилася пустеля.

– Ми вступаємо в країну золота, – мовив учений. – За кілька днів ми опинимося в багатющій окрузі гори Александр. 1852 року туди понаїхала ціла навала золотошукачів з усього світу, тому тубільці були змушені полишити ці місця й відкочувати в пустелі Центральної Австралії.

Потужний гудок паровоза перервав його розповідь. Паровоз, що рухався на малій швидкості з півдня, зупинився саме в тому місці, де дорога, по якій котився фургон, перетинала рейки.

Ця залізнична лінія сполучала столицю провінції Вікторія з долиною найбільшої австралійської річки – Муррею. Тепер, завдяки залізничному сполученню з Мельбурном, там виникало дедалі більше господарств, які засновували скватери. [8]Тридцять сьома паралель перетинала залізничну колію біля Кемден-Бріджа – мосту, перекинутого через Луттон, одну з приток Муррею. Саме туди і поправував Айртон свого фургона, а вершники, випередивши його, учвал помчали вперед.

Проте невдовзі вони мусили звернути з прямого шляху – коло мосту зібралася величезна юрба людей. Намагаючись швидше дізнатися, що сталося, Гленарван та його супутники приострожили коней.

Видовище, яке вони побачили, було жахливе: всю течію річки загатили уламки вагонів і паровоза. Локомотив і п’ять із шести вагонів упали в річку Луттон. Тільки останній вагон, що дивом уцілів, стояв на рейках за кілька футів від прірви. Очевидним було й те, що в цій страшній катастрофі загинули люди.

Аварія сталася вночі. На початку дванадцятої ночі потяг вийшов зі станції, а за двадцять п’ять хвилин упав у річку. Пасажири й провідники з уцілілого вагона спробували викликати допомогу, але телеграф не працював – стовпи попадали. Тому рятувальні роботи почалися тільки о шостій ранку. Керував ними головний інспектор колонії містер Майкл. Із ним прибув загін поліції на чолі з офіцером, а невдовзі для допомоги полісменам приспіли скватери зі своїми робітниками. Пасажирів уціліло лише десятеро – ті, хто їхали в останньому вагоні.

Відрекомендувавшись інспектору та поліційному офіцерові, лорд Гленарван вступив із ними в розмову. У відповідь на схвильовані слова лорда: «Яке страшне нещастя!» – офіцер лише сухо зауважив:

– Гірше, ніж нещастя, сер. Це – злочин! Багажний вагон розграбовано дощенту, на вцілілих пасажирів напала зграя негідників, а доглядач мосту безслідно зник. Звідси випливає, що міст було розведено умисно, а людям, що влаштували залізничну аварію, – додав офіцер, показуючи на ручні кайданки, – добре знайома ця іграшка.

– Це означає, що ви підозрюєте…

– …безкоштовних пасажирів із кораблів флоту її величності.

– Тобто каторжників? – вигукнув Паганель. – Але ж вони не мають права проживати в провінції Вікторія!

– Не мають, та самі собі його ж і надають! – іронічно відгукнувся поліційний офіцер. – Деяким із цих молодчиків пощастило втекти. Але будьте певні – ми хутко, як кажуть, раз-два і готово, – повернемо їх назад.

Саме в цей час до переїзду через залізничну колію під’їхав фургон. Гленарван повідомив леді Елен про катастрофу, утім, не обмовившись і словом про те, що вона стала наслідком злочину. Не згадав він також і про зграю збіглих каторжників, вирішивши поговорити про це тільки з Айртоном.

2 січня на світанку мандрівники минули кордон золотоносного району, а заразом і округи Талбот. Отже, половина шляху лишилася позаду.

Айртон, дізнавшись про причину аварії потяга, наполіг на тому, щоб було вжито запобіжних заходів. Тепер фургон завжди мав бути на очах вершників, а під час привалів запровадили чергування. Двічі на день мандрівники перевіряли та перезаряджали всю зброю. Все це робилося потай від леді Елен і Мері Ґрант: лорд не хотів лякати жінок.

Минуло небагато часу, і мандрівники ввійшли в гігантський евкаліптовий ліс. Стовбури дерев тут були віддалені один від одного, і між ними, немов просікою, міг вільно проїхати не тільки звичайний віз, а й громіздкий фургон мандрівників. Трав’яний килим– моріжок біля підніжжя величних дерев, майже цілковитий брак тіні та якесь особливе світло, немов проціджене крізь тонкий серпанок, створювали химерне видовище.