Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Уранці вони виявили, що за Білим озером лежить чудова рівнина. На обрії виднілися горби, а до самих їх підошов уся прерія зеленіла і рясніла квітами. Через десяток миль з’явилися гайки акацій, мімоз та білих камедних дерев. Подекуди по рівнині походжали ему. Макнабсу вдалося підстрелити цього рідкісного птаха, і майор так і залишився б героєм дня, якби Роберт дещо пізніше не поцілив влучним пострілом дивну тварину з довгим липким язиком – чи то їжака, чи то мурахоїда.

– Перед вами єхидна, – пояснив Паганель. – Чи випадало вам коли-небудь бачити щось подібне?

Фургон рухався далі й увечері спинився біля підніжжя гори Талбот. Тільки на привалі Паганель раптом пригадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва. Але містера Олбінета неможливо було заскочити зненацька: у наметі вже була сервірована дуже смачна вечеря. На стіл подавали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг з ячмінного та вівсяного борошна, удосталь віскі та кілька пляшок портвейну.

Через день експедиція зупинилася коло річки Віммері, що сягала завширшки півмилі. Річка несла свої прозорі води між берегами, порослими високими акаціями та миртовими деревами. Безліч птахів пурхала в зеленому вітті. Біля самого берега хлюпалася пара чорних лебедів. Ні мосту, ні порома не було й близько. Шукаючи брід, Айртон піднявся на чверть милі вгору річкою. Замірявши в кількох місцях глибину, він повідомив, що вона не перевищує трьох футів.

Вершники оточили фургон і одночасно з ним увійшли у воду. Колишній боцман, сидячи на передку, правив запряжкою биків, майор і два матроси долали течію за кілька сажнів попереду. Гленарван і Джон Манґлс тримались обабіч фургона, готові будь-якої миті рятувати жінок у разі потреби, а Паганель і Роберт ішли позаду.

Усе було добре до середини Віммері, але потім річка поглибшала, вода вже сягала вище за маточини коліс. Бики, яких зносила сильна течія, могли от-от утратити дно під ногами й потягти за собою фургон. І коли б не Айртон, який миттю кинувся у воду і, схопивши биків за роги, змусив їх повернути до берега, могло трапитися лихо. Проте наступної миті пролунав тріск, фургон накренився, а потім, попри всі відчайдушні зусилля Гленарвана та Джона Манґлса, течія підхопила його.

На щастя, саме тоді дужі бики рвонули вперед, тягнучи за собою воза. Глибина почала зменшуватися, і невдовзі тварини й люди були в безпеці. Але від сильного поштовху у фургона тріснула вісь, а кінь Гленарвана загубив передні підкови.

Зі зламаною віссю просування стало неможливим. Айртон запропонував з’їздити верхи на стоянку Блек-Пойнт, що була за двадцять миль на північ від переправи, і привезти звідти коваля.

– Чудова ідея, містере Айртон! – зрадів Гленарван. – Вирушайте зараз же, а ми будемо чекати вашого повернення і станемо табором на березі Віммері.

Айртон повернувся вдосвіта наступного дня разом із чоловіком, який назвався ковалем зі стоянки Блек-Пойнт.

– Він добрий коваль? – спитав Джон Манґлс боцмана.

– Я знаю його не більше, ніж ви, капітане, – відповів Айртон.

Коваль відразу взявся до роботи. Працював він вправно, видно було, що цей чоловік знає своє ремесло, але в якусь мить майор помітив, що шкіра в нього навколо зап’ястків, ледь прикритих рукавами копійчаної вовняної сорочки, аж ятриться – руки були ніби в браслетах із запеченої крові. Макнабс спитав коваля про ці його виразки, які, напевне, дуже боліли, але той нічого не відповів і мовчки працював далі.

Уже за дві години фургон був готовий до подальшої мандрівки. Коня Гленарвана коваль підкував за лічені хвилини підковами, які прихопив із собою. На їх зовнішньому боці був недоладний відбиток трилисника. Майор помітив його і спитав у Айртона, що це означає.

– Це тавро стоянки Блек-Пойнт, – пояснив боцман. – Воно допомагає знаходити коней, що втекли, за їхніми слідами.

За півгодини караван уже рухався далі. Просуваючись без зупинок, загін невдовзі перетнув поштовий тракт, що веде з Кроуленда на Горсгем. Увечері мандрівники стали табором на відпочинок.

Наступного дня, 29 грудня, рух загону сповільнився, бо їхати довелося досить нерівною, пагористою місцевістю, причому жінки не побажали трястись у фургоні й вирішили цю частину шляху йти пішки. Незадовго до полудня вдалині вже виднілося містечко Карлсбрук, і Айртон запропонував обігнути його, щоб не гаяти часу; Гленарван погодився, та Паганель не хотів проминути нагоди там побувати й хоча б поглянути на життя золотошукачів. Тож географ вирушив до Карлсбрука разом із Робертом. Вони пробули там недовго, але навіть таких коротких відвідин виявилося задосить, щоб скласти вельми правильне уявлення про австралійські міста. У містечку був банк, будівля окружного суду, кілька копальневих контор, ринок, школа, церква та сотня однотипних будиночків із червоної цеглини, розташованих по-англійськи, – правильним чотирикутником. Коло копальневих контор Карлсбрука юрмилися торговці золотом. Дорогоцінний метал під охороною поліції доставляли сюди з копалень поблизу гори Александр.