Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Айртон знизав плечима.

Наступного ранку загін покинув Сеймур. Невдовзі мандрівники знову опинилися в глушині лісів, увечері перетнули сто сорок шостий меридіан і стали табором на кордоні округу Муррей.

Шлях на південний схід заступав ланцюг Австралійських Альп – гірська система, що простяглася на тисячу п’ятсот миль.

На небі з’явилися хмари, спека спала, проте просуватися вперед було все важче. Там-сям почали траплятися пагорби, які поступово виростали, перетворюючись на гірські відножини.

Джон Манґлс із матросами їхали попереду. Іноді Вілсону доводилося братися за сокиру та прокладати шлях серед заростей колючих чагарників. Вологий глинистий ґрунт тікав з-під ніг, і мандрівники були вимушені об’їжджати високі гранітні скелі, глибокі яри, водойми. Тому за день їм вдалося просунутися не більше ніж на десяток миль.

Та 9 січня маленький загін на превелику силу все ж таки перевалив через гори. Без провідника доводилося йти навмання, блукаючи в тісних ущелинах, з яких часто не було виходу. Після двох годин важкого шляху гірською стежкою перед мандрівниками несподівано виникла жалюгідна хижка – придорожній шинок, що притулився до схилу.

У супроводі Айртона Гленарван пішов до халупи. Господар справляв враження людини грубої і непривітної. Чи не єдиними відвідувачами його «закладу» були мандрівні мисливці й пастухи, що перегоняють худобу через гори. Шинкар на запитання відповідав неохоче, та все ж Айртон зумів зорієнтуватись і визначити, якою дорогою слід рухатися загонові далі.

Гленарван поклав на брудний стіл кілька крон і вже збирався йти, як раптом помітив на дощаній стіні оголошення колоніальної поліції про втечу каторжників із Пертської в’язниці та нагороду в сто фунтів стерлінгів за впіймання їхнього ватажка Бена Джойса. Айртон гмикнув, прочитавши й собі оголошення:

– Авжеж, сто фунтів – непогані гроші. От тільки спершу треба зловити цього хлопця…

Коли обидва повернулися до фургона, загін відразу ж рушив туди, де дорога входила в звивистий прохід, що перетинав гірський ланцюг. Підійматися вгору стало ще важче. Не раз жінкам доводилося виходити з фургона, а їхнім супутникам – спішуватися. Підйоми змінялися небезпечними спусками, де під колеса треба було підкладати клини і навіть розпрягати биків на поворотах.

Чи то від утоми, чи то з якоїсь іншої причини цього дня поліг один із коней – той, на якому їхав Малреді. Коли матрос спробував підняти його, виявилося, що кінь уже мертвий. Айртон оглянув тварину, але так і не зміг зрозуміти причину цієї раптової загибелі.

– Мабуть, від перенапруження в нього луснула яка-небудь судина, – припустив Гленарван. – Беріть мого коня, Малреді, а я поїду у фургоні.

Удень 10 січня фургон досяг перевалу, що розташовувався на висоті двох тисяч футів. Сонце вже сідало, і мандрівникам довелося заночувати на перевалі.

Наступного ранку почався спуск, і спершу все йшло досить добре, коли б не гроза із сильним градом, що раптово налетіла, змусивши мандрівників сховатися під навісом скель, адже деякі градини були завбільшки з людський кулак.

Перечекавши близько години, доки вщухне негода, маленький загін знову рушив у дорогу слизькими кам’янистими стежками, засипаними цим дивним крижаним градом, що тепер танув під ногами. Надвечір фургон здолав останні уступи Австралійських Альп. Айртон знову почав наполягати на тому, щоб лорд Гленарван якомога скоріше віддав екіпажу «Дункана» розпорядження прибути на східне узбережжя. На його думку, яхта могла надзвичайно придатися під час пошуків, а зараз для цього був найбільш підхожий момент – адже загін от-от перетне дорогу, що зв’язує Люкноу з Мельбурном, отож пізніше відправити посланця буде набагато важче, бо попереду немає жодної дороги, яка б вела в потрібному напрямі.

Гленарван, можливо, послухав би Айртона, коли б не майор, який несподівано заявив, що єдиний, хто може вирушити до Мельбурна, – це Айртон, але його присутність необхідна для експедиції, оскільки тільки йому відоме місце катастрофи «Британії». Джон Манґлс підтримав Макнабса, вважаючи, що розпорядження власника судна набагато легше переправити на «Дункан» просто із затоки Туфолда.

Раз у раз дорогу фургона заступали швидкоплинні струмки, на берегах яких ріс густий очерет та орхідеї. Коли до них наближався загін, звідти квапливо розбігалися зграї казуарів, а через кущі, немов на пружинах, перестрибували сполохані кенгуру…