Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– А ви, Джоне? – спитав Гленарван молодого капітана. – Ви згодні, що краще залишитися тут?

– Так, – відповів Джон Манґлс, – якщо тільки посланець, на відміну від нас, зуміє переправитися через Снові.

По цих словах погляди всіх звернулися на колишнього боцмана. Той радісно-переможно усміхнувся.

– Посланцеві нема потреби переправлятися через річку, – сказав Айртон. – Досить повернутися на Люкновський шлях і по ньому вирушити до Мельбурна.

– Двісті п’ятдесят миль пішки?!

– Не пішки, а верхи, – відповів Айртон. – У нас є один здоровий кінь. На ньому цю відстань можна подолати за чотири дні. Додайте ще два дні, які будуть потрібні на перехід «Дункана» до затоки Туфолда, і ще добу – щоб дістатися від узбережжя до нашого табору. Отже, за тиждень посланець із загоном матросів буде тут.

Слухаючи Айртона, майор кивав, погоджуючись, і це здивувало Джона Манґлса. Зрештою пропозицію боцмана було прийнято одностайно.

– Залишається тільки обрати гінця, – мовив лорд. – Хто готовий зважитися на такий ризик?

Усі чоловіки відгукнулись як один, та ось пролунав голос Айртона:

– Сер, їхати мушу я. Скажу, чому: я знаю цей край, не раз поневірявся в ще більш диких і небезпечних місцях. Я виплутаюся з біди там, де інший загине. Тому прошу відрядити до Мельбурна саме мене.

Джон Манґлс спробував заперечити, нагадавши, що Айртон потрібен тут, бо тільки він може показати місце загибелі «Британії», але майор зауважив, що раз уже до повернення посланця експедиція залишиться в таборі, то не може бути й мови про які-небудь розшуки.

– Що ж, лаштуйтеся в дорогу, Айртоне, – сказав Гленарван. – Не баріться…

Боцман одвернувся, намагаючись приховати тріумфальний блиск очей.

Матроси допомогли Айртону підготуватися до від’їзду, а Гленарван тим часом написав лист Томові Остіну з наказом негайно привести «Дункан» до затоки Туфолда. Після прибуття яхти на східне узбережжя помічник капітана повинен був виділити в повне розпорядження Айртона загін матросів і шлюпку.

Гленарван саме дійшов у листі до цього місця, коли Макнабс, що не спускав з очей свого кузена, ніби байдужним тоном поцікавився, як правильно пишеться ім’я «Айртон».

– Так, як і вимовляється, – здивовано відповів Гленарван.

– Помиляєтесь, кузене, – заявив майор. – Воно вимовляється «Айртон», а пишеться – «Бен Джойс»!

Його слова справили враження удару блискавки.

Айртон різко випрямився, в руках у нього блиснув револьвер, і тут-таки пролунав постріл. Лорд Гленарван хитнувся.

Водночас звідусюди з лісу почулася стрілянина. Джон Манґлс і матроси миттю кинулися на Бена Джойса, але зухвалого каторжника вже і слід загув. Йому вистачило часу, щоб покинути намет і приєднатися до своєї банди, що розсипалася цепом уздовж узлісся. Легко поранений у руку Гленарван уже звівся на ноги.

– Мерщій до фургона! – крикнув капітан Джон, затуляючи собою леді Елен і Мері й тягнучи їх до воза.

За мить усі члени експедиції вже були під прикриттям бічних стінок фургона. Чоловіки, сховавшись за колесами, готувалися відбити атаку бандитів.

Тільки-но Бен Джойс з’явився в банді, рушничні постріли змовкли.

Майор і Джон Манґлс пішли на розвідку та підібралися майже до узлісся. На вологій землі виднілися численні сліди чобіт, але навколо нікого не було. Банда Бена Джойса як у воду впала.

Тепер фургон перетворився на справжню фортецю, що загрузла в глині. Двоє дозорців, змінюючи один одного щогодини, стояли на чатах. Майор оглянув рану лорда і переконався, що куля не завдала серйозної шкоди, лише зачепила тканини.

Макнабс був змушений нарешті розповісти леді Елен і про втечу банди каторжників із Пертської тюрми, і про їх появу в провінції Вікторія, і про те, що катастрофа потяга на Кемден-Брідж була справою їхніх рук. Але яким чином Макнабс упізнав у боцмані Айртоні Бена Джойса?

У перший же день знайомства з Айртоном, розповідав майор, він відчув до нього недовіру. Кілька незначних, здавалося, дрібниць, погляд, яким колишній боцман обмінявся з ковалем біля річки Віммері, небажання Айртона наближатися до поселень, уперті спроби викликати яхту на східне узбережжя, загадкова загибель коней і биків, якими він опікувався, – це все, а на додачу ще й якась нашорошеність цієї людини, посилили сумніви майора. А сьогодні вночі всі його підозри справдилися: майор розповів, як, продираючись поповзом серед кущів, зумів майже впритул наблизитися до підозрілих тіней, що привернули його увагу. Троє незнайомців розглядали якісь сліди на землі. «Це вони, – почув майор, – дивись, трилисник на підкові…» – «Решта коней сконала?» – «Авжеж, отрута ж бо напохваті… Добре діло іноді цей гастролобіум…», – пролунав хрипкий смішок. – «Ну й спритник наш Айртон, – Макнабс упізнав голос коваля, – мені б його розум! Вправно він наплів їм про корабельну аварію! Якщо його діло вигорить, ми з вами, хлопці, багачі! Справжній диявол, а не людина…» – «Його звати Бен Джойс, а не Айртон, і він чесно заслужив це ім’я!»