Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Евкаліпт тара з родини миртових – головне дерево Австралії. Відсутність тіні під зеленими склепіннями зумовлене особливістю його листя, яке повернене до сонця пружком. Тому сонячні промені проникають крізь крони евкаліптів, ніби крізь відкриті багатостулкові віконниці.

За весь день маленькому загонові не трапилася на шляху жодна тварина чи людина. Тільки білі й рожеві какаду сиділи на верхівках гігантських дерев; подеколи між стовбурами перепурхували зграйки хвилястих папужок. З настанням сутінків мандрівники зупинилися табором під тими-таки евкаліптами.

Містер Олбінет за порадою Паганеля розклав багаття для приготування вечері в одному з мертвих стовбурів зі струхлявілою серцевиною. Тяга вийшла, як у коминку, і весь дим відносило вгору, де він зникав у темному листі.

Цілий наступний день шлях загону пролягав евкаліптовим лісом, проте надвечір дерева порідшали і вдалині на галявині забовваніли якісь споруди.

– Сеймур! – повідомив географ. – Останній населений пункт провінції Вікторія.

– Сподіваюся, там знайдеться пристойний готель, – зауважив лорд Гленарван, – адже всі стомилися і потребують відпочинку. А завтра вдосвіта знову рушимо в дорогу.

Було близько дев’ятої вечора. Вже сутеніло, коли загін на чолі з Паганелем підійшов до готелю «Північна Британія».

Коней і биків поставили на стайню, фургон закотили в сарай для екіпажів, а мандрівникам запропонували кімнати. О десятій подали вечерю. Паганель до цього часу вже встиг разом із Робертом прогулятися містечком і коротко відзвітував: нічого цікавого. Проте якби він був трохи уважнішим, то запримітив би на вулицях Сеймура незвичне пожвавлення: коло будинків юрмилися гурти містян, щось тривожно обговорюючи. Тим часом майор погомонів із балакучим господарем готелю містером Діксоном і вже встиг дізнатися, в чому річ.

Після вечері, коли Елен, Мері та Роберт Ґрант розійшлися по своїх кімнатах, майор попросив решту супутників затриматися і повідомив:

– Знайдено злочинців, що влаштували аварію потяга на залізниці.

– Їх схопили? – швидко спитав Айртон.

– Ні, – відповів Макнабс. – От, погляньте.

І майор простяг Гленарвану свіже число «Австралійської та Новозеландської газети», де лорд уголос прочитав таке:

«Сідней, 2 січня 1865 року. Наші читачі напевно пам’ятають, що в ніч із 29 на 30 грудня сталася катастрофа поблизу Кемден-Бріджа. Нічний кур’єрський потяг із Мельбурна об одинадцятій сорок п’ять упав у річку Луттон, оскільки Кемденський міст виявився розведеним. Пограбування жертв і вбивство охоронця – це все свідчить про те, що катастрофа сталася внаслідок злочину. Поліційне розслідування встановило, що злочин скоєно бандою каторжників, що втекли півроку тому з Пертської виправної в’язниці в Західній Австралії саме тоді, коли їх збиралися переправити на острів Норфолк. Банда налічує двадцять дев’ять чоловік. Її ватажком є такий собі Бен Джойс. Властям не вдалося затримати нікого зі злочинців, тому ми рекомендуємо мешканцям міст, колоністам і фермерам бути пильними й повідомляти слідство про все, що може допомогти розшуку та спійманню негідників».

– Вважаю, – сказав Гленарван, відклавши газету, – що це не змінить наших планів. А ви як гадаєте, Джоне?

Джон Манґлс дещо вагався з відповіддю.

– Якби з нами не було леді Гленарван і міс Ґрант, – мовив він нарешті, – мене б ця зграя аніскільки не турбувала.

– Можливо, заради безпеки наших супутниць обачніше було б повернутися до Мельбурна, сісти на «Дункан» і вирушити морем до східного узбережжя. І вже там поновити розшуки Гаррі Ґранта. Якої ви думки про це, Макнабсе?

– Спершу я хотів би, – відповів майор, – почути думку Айртона щодо цього.

Скоса поглянувши на Гленарвана, колишній боцман сказав:

– Ми зараз перебуваємо за двісті миль від Мельбурна. Мені здається, якщо небезпека справді існує, то немає особливої різниці, чи вирушимо ми на південь, до Мельбурна, чи й далі рухатимемось як перше на схід. Обидві дороги – і південна, і східна – досить безлюдні. І потім, я не думаю, щоб три десятки лобуряк змогли налякати вісьмох добре озброєних чоловіків. Я вважав би за краще рухатися вперед.

– Правда ваша, Айртоне, – погодився Паганель. – Я згодний з вами.

– Мені хотілося б сказати ще таке. Чи не слід віддати «Дункану» наказ триматися поблизу берегів?

– Навіщо? – втрутився Джон Манґлс. – Таке розпорядження ніколи не пізно відправити. До того ж може трапитися так, що несподівані обставини змусять нас вирушити до Мельбурна. Буде прикро, якщо ми не застанемо там яхту.