Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Маєте чудове судно, сер! – сказав Айртон лордові Гленарвану після того, як прискіпливо оглянув на яхті все, до самого трюму (як справжній мореплавець, він не міг залишитися байдужим до такого чудового витвору корабельників). – «Дункан» – справжня гоночна яхта і не дасть себе обігнати за будь-якої погоди. Під усіма вітрилами вона, я думаю, робить п’ятнадцять вузлів.

– Сімнадцять. Навіть без пари, – озвався Джон Манґлс. – Жодне військове судно не може змагатися з ним!

– Прийміть вітання старого моряка, сер. Хто-хто, а я напевне що знаю ціну добрячому судну.

– Спасибі, Айртоне, – посміхнувся Гленарван. – Запрошую в нашу команду!

– Я подумаю, сер…

Надвечір родина Падді О’мура, а з нею й Айртон, повернулася до себе на ферму.

Коні й фургон мали бути готові наступного дня. Від’їзд призначили на восьму ранку. Коли ж мандрівники висіли на берег, Айртон уже чекав розпоряджень нового господаря.

– Чорт мене забирай! – закричав Паганель. – Чудова балагула! [7]Жоден поштовий диліжанс у світі не зрівняється з нею.

Пролунав сигнал до від’їзду. Леді Елен та міс Мері зайняли свої місця, Айртон усівся на передку, а містер Олбінет – у задній частині фургона. Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манґлс та обидва матроси, озброєні карабінами й револьверами, посідали на коней.

Айртон штрикнув вістрям палиці одного з биків, фургон рушив, дошки перегородок затріщали, вісі в маточинах коліс заскрипіли, і невдовзі ферма зникла за поворотом дороги.

Грудень на австралійському континенті відповідає європейському червню. Подолавши за два дні шістдесят миль, 24 грудня 1864 року караван прибув до Апслі, прикордонного містечка в провінції Вікторія. Коли Айртон зупинив фургон коло заїжджого двору, який пишно іменував себе «Королівським готелем», гаряча вечеря з кількох страв, приготованих переважно з баранини, вже парувала на столі. Добре попоївши, мандрівники закидали Паганеля запитаннями про провінцію, до якої вони щойно прибули.

– Правильніше було б назвати ці місця «Багатою Австралією», – заявив Паганель. – Після відкриття у Вікторії золотих розсипів сюди сунули полчища лютих і хижих авантюристів, що спустошують цей край. 1836 року колонія Порт-Філіпп налічувала двісті сорок чотири мешканці, а зараз населення провінції Вікторія досягає п’ятисот п’ятдесяти тисяч. Сімдесят тисяч акрів виноградників приносять їй щороку сто двадцять одну тисячу галонів вина. Сто три тисячі коней бігають на її рівнинах, а рогата худоба в кількості шестисот сімдесяти п’яти тисяч двохсот сімдесяти двох голів мирно жиріє на її безмежних пасовищах. Не кажучи вже про свиней та овець.

– А якщо без статистики? – усміхнувся Макнабс.

– Ви, майоре, нестерпна людина, – відмахнувся географ. – Австралія – це найцікавіший край на всій земній кулі. Уявіть-но, друзі мої: материк, де річки влітку зникають, а взимку з’являються знов; де немає вологи ні в повітрі, ні в ґрунті; де дерева щорічно скидають не листя, а кору, а їхнє листя обернене до сонця пругом і не відкидає тіні; де деревина не горить, а камінь тане від дощу; де трави іноді вищі за ліс; де у чотириногих є дзьоби, як у єхидни і качконоса, а лапи мають різну довжину, як у кенгуру; де лисиці пурхають із дерева на дерево, а лебеді чорні; де щури в’ють гнізда, а співочі птахи імітують будь-які звуки… Найхимерніша, найалогічніша країна, що спростовує всі закони природи…

Майор, пихкаючи сигарою, спитав:

– І це все, Паганелю?

– Звісно що ні! – азартно вигукнув учений. – Клімат! Авжеж, тутешнє підсоння має одну особливість… Я назвав би її неправдоподібною.

– Що ж у ньому такого особливого?

– Воно сприяє виправленню вдачі! В австралійському повітрі метали не іржавіють. В Англії помітили цю особливість тутешнього клімату й вирішили засилати сюди різних лиходіїв і злочинців для виправлення. Тут і тварини інакші…

– Ви жартуєте, мосьє Паганель!

– Не жартую. Мабуть, ви помітили, що австралійські коні й велика рогата худоба на диво слухняні. Хіба це не доказ?

– Яким же станете ви, Паганелю, у цій благодатній країні, якщо ви й без того добра людина? – з посмішкою промовила Елен.

– Ідеальним! – відказав географ.

Зранку наступного дня знову рушили в дорогу. Невдовзі караван заглибився в досить рідкий ліс, а надвечір зупинився на відпочинок на березі Білого озера, вода якого виявилася солонуватою та непридатною для пиття. Містер Олбінет приготував і подав вечерю, а потім мандрівники – одні у фургоні, а інші в наметі – поснули, незважаючи на тужливе завивання австралійських диких собак дінго.