Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Лорд і його супутники піднялися доволі крутим схилом на вершину стрімчака та стали оглядати рівнину, що лежала внизу перед ними. Можна було помітити вдалині кілька споруд, явно зведених європейцями.

– Та це ж справжній вітряк! – раптом вигукнув Роберт, і всі попрямували туди, де справді оберталися крила вітряка.

Після півгодинної ходьби місцевість змінилася. З’явилися оброблені людиною поля. На луках паслися бики й коні. Далі зарясніли посіви пшениці, стіжки сіна, а за огорожами – фруктові сади. Потяглися сараї, стайні, і, нарешті, мандрівники побачили простий і вигідний дім, на покрівлю якого кидав рухливі тіні своїх крил вітряк.

На гавкіт собак, що сповістили про появу чужих, із будинку вийшов чоловік років п’ятдесяти. Услід за ним з’явилися п’ятеро високих хлопців, очевидно його синів, і так само висока жінка. Перед мандрівниками стояв типовий колоніст-ірландець.

– Ласкаво просимо в дім Падді О’мура! – привітав господар гостей.

– Ви з Ірландії? – спитав Гленарван, тиснучи міцну руку колоніста.

– Тепер я австралієць, – відповів господар. – Почувайтесь як удома.

Місіс О’мур відразу запросила в дім Елен і Мері Ґрант, а сини колоніста допомогли гостям звільнитися від спорядження.

Обід подали рівно опівдні. За стіл на рівні з господарями посідали й робітники фермера. Падді О’мур указав рукою на оббиті шкірою табурети, запрошуючи до столу гостей. Потім господар дому проказав молитву перед трапезою, а його родина та робітники в цей час шанобливо стояли навколо столу.

Падді О’мур розповів свою історію. Він, як багато емігрантів, колись покинув рідний Дундалк, де ледве животів, і разом із сім’єю вирушив до Австралії. Висівши на берег в Аделаїді, він обрав для себе заняття землеробством і вже через два місяці почав розчищати свою першу ділянку.

Усю територію Південної Австралії помежовано на земельні ділянки площею по вісім-десять акрів. Місцеві власті безкоштовно надають їх переселенцям. Падді О’мур знав про це. Він невтомно працював і на прибуток від ферми купував усе нові ділянки. Його господарство збільшувалося, і колишній убогий ірландський емігрант за два роки перетворився на успішного заможного землевласника.

Господар замовк. Він чекав, щоб на його відвертість гості відповіли так само відвертістю. І тоді Гленарван навпростець запитав у ірландця, чи не чув той про загибель «Британії». Падді заперечливо похитав головою. Ні, він нічого про це не знав. Протягом двох останніх років жодної корабельної аварії ні поблизу мису, ні в околицях не було.

– Чому вас так цікавить це питання?

Лорд докладно розповів про все, починаючи зі знахідки в череві акули.

Коли він нарешті замовк, у кімнаті запала гнітюча тиша – адже ця заперечна відповідь ірландця руйнувала останні надії на успіх експедиції. Аж раптом пролунав чийсь голос:

– Сер, не втрачайте надії! Якщо капітан Ґрант живий, він перебуває тут, в Австралії.

Лорд Гленарван рвучко схопився, турнувши табурет.

– Хто це сказав?

– Я, – відповів один із робітників Падді О’мура, що сиділи навколо обіднього столу.

– Ти, Айртоне? – спитав колоніст, уражений не менше за Гленарвана.

– Так. – Голос робітника звучав схвильовано, але рішуче. – Я такий самий шотландець, як і ви, сер, і я – один із тих, хто зазнав аварії на «Британії».

Ці слова неймовірно збурили всіх, ніби за столом зараз вибухнула бомба. Схвильовані, всі кинулися до робітника, якого Падді О’мур назвав Айртоном.

Це був чоловік років сорока п’яти, суворої зовнішності, з густими бровами, жвавими очима, видно було, що має велику фізичну силу. Широкоплечий і енергійний, Айртон із першого погляду викликав симпатію.

Лорд відразу ж закидав його питаннями:

– Ви член команди «Британії»?

– Я служив боцманом у капітана Ґранта, сер.

– Ви не один із тих матросів, про яких згадав у своєму посланні капітан?

– Ні, сер! Мене змило з палуби хвилею, а потім викинуло на берег. Я й гадки не мав про існування цього послання. Імовірно, капітан кинув його в море, коли мене вже не було на судні. Я був упевнений, що він загинув разом з усією командою «Британії».

– Але ж ви сказали, що капітан Ґрант живий!

– Ні, сер, я сказав: «Якщо капітан Ґрант живий…» Тільки від вас я дізнався, що йому, можливо, пощастило врятуватися.

– Де сталася аварія? – спитав майор Макнабс.

Саме про це слід було запитати з самого початку.

– Коли хвиля змила мене з бака, «Британію» несло просто до австралійського берега – до скель залишалося менше від двох кабельтових. Гадаю, аварія трапилася саме в цьому місці, – відповів Айртон.