Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

«Дункан», вивергаючи клуби чорного диму, завзято працював гвинтом. Гленарван, майор, Паганель і Роберт із жахом і захватом спостерігали за цією боротьбою яхти з морською стихією. Міцно вчепившись у стійки фальшборту і не маючи змоги перемовитися й словом, вони стежили за буревісниками, які з лиховісними криками кружляли над судном.

Зненацька різкий свист заглушив ревіння бурі. Яхта дала страшний крен, і Вілсон, що стояв коло штурвала, був збитий з ніг ударом румпеля. «Дункан», утративши керування, почав розвертатися до хвилі бортом.

– Що сталося? – прокричав Джон Манґлс, кидаючись до містка.

– Судно лягає набік, – відповів Том Остін. – Щось трапилося з машиною.

Капітан мерщій побіг до трапа. Усе машинне відділення було заповнене густою парою. Потужні шатуни більше не обертали гребний вал. Механік, виявивши поломку, випустив усю пару з циліндрів через аварійний клапан, щоб не вибухнули котли.

– Гвинт! Чи лопаті погнулися, чи ми за щось зачепилися! – прокричав механік. – Вал заклинило.

Звісно, що про ремонт у таких умовах годі було й думати. Залишалося єдине – діяти залежно від обставин. Джон Манґлс негайно вирішив знову вдатися до вітрил, щоб тепер використати вітер як союзника.

Повернувшись на палубу, капітан двома словами виклав лордові Гленарвану стан справ і попросив, щоб той разом із рештою пасажирів спустився в кают– компанію. Потім, не гаючи ні секунди, він поклав судно в дрейф, прагнучи якомога менше відхилятися від курсу на схід. Головне завдання зараз було зберегти хоча б частину вітрил і розвернути яхту форштевнем до розбурханих, ошаленілих хвиль.

Описавши дугу, яхта врешті-решт стала носом за вітром. Тепер усе залежало від того, чи витримають вітрила. Судно стрічало удари хвиль своїми найміцнішими частинами і трималося потрібного напряму. Джон Манґлс вирішив залишатися в дрейфі доти, доки будуть цілими щогли й вітрила.

Близько восьмої ранку вітер знов подужчав: тепер його швидкість досягала тридцяти п’яти метрів на секунду. Це був уже справжнісінький шторм.

Залишалося тільки одне: спробувати йти за вітром. Але це потребувало кількох годин наполегливих зусиль усіх матросів і лише на третю годину дня вдалося закріпити вітрило на фок-щоглі.

Тільки тепер «Дункан» полинув, мов призовий скакун. Буря мчала яхту на північний схід. Судно іноді випереджало хвилі, що котилися в тому самому напрямі. Тоді яхта заривалася в них, ніби величезний кит, а водяні вали перекочувалися палубою.

У такому безпорадному, надзвичайно напруженому стані мореплавці провели весь день 15 грудня і наступну ніч. «Дункан», відкинутий ураганом убік від курсу, з шаленою швидкістю мчав до австралійського узбережжя. Капітан Джон Манґлс не мав змоги визначити положення судна за приладами. Чуття підказувало йому, що яхта віддалася на волю якоїсь надзвичайно швидкої течії. За його розрахунками берег був за якихось десять миль із підвітряного боку, а зустріч із ним за таких обставин означала тільки одне – страшну кораблетрощу, загибель людей і судна. Не знаходячи рішення, капітан урешті-решт покинув місток і пішов поговорити сам-на-сам із лордом Гленарваном. Він попередив лорда, що, можливо, «Дункану» доведеться викинутися на берег.

– Ви повідомите про це леді Елен і міс Ґрант?

– Я попереджу їх в останню хвилину – тоді, коли не буде жодної надії на порятунок. Сповістіть мене, Джоне, якщо це трапиться.

По цім слові Гленарван повернувся до кают-компанії. Обидві жінки, хоча й не знали, наскільки велика небезпека, все ж багато про що здогадувалися. Паганель, щоб заповнити чимось години тоскного очікування, навчав Роберта теорії руху повітряних потоків, порівнюючи бурі, циклони та урагани, а мужній майор, здавалося, був готовий до будь-якого розвитку подій.

Близько одинадцятої ранку вітер ніби почав ущухати. Вологий туман ледь розсіявся, та Джон Манґлс зміг розгледіти миль за шість із підвітряного боку низовинний берег. «Дункан» на повній швидкості мчав просто до нього. Гребені хвиль іноді злітали надзвичайно високо.

– Тут, очевидно, тягнуться піщані обмілини, – сказав він Тому Остіну. – І якщо Господь не вкаже нам шлях між ними, – ми загинемо.

– Приплив досяг верхньої межі, капітане, – відповів помічник. – А раптом удасться проскочити над мілинами?

До берега залишалося менше двох миль. Туман щохвилини застилав узбережжя, та капітан Манґлс таки розгледів за шумливою смугою прибою більш спокійну водну гладінь. Якби «Дункану» вдалося пробратися туди, він був би там у відносній безпеці. Та як це зробити?