Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Дозвольте запитати вас тільки про одне, капітане Джон, – мовив географ.

– Прошу, мосьє Паганель, – озвався Джон Манґлс.

– Чи може швидкохідне судно за місяць пройти відстань від Америки до Австралії?

– Так, якщо долатиме по двісті миль за добу. Вітрильні кліпери проходять цю відстань набагато швидше.

– Тобто залишається припустити, що морська вода просто розмила одну цифру, і замість «7 червня» слід читати «17 червня» або «27 червня». Отже, цілком можливо, що за цей час капітан Ґрант міг перетнути весь Тихий океан і опинитися в Індійському, – підсумував свої доводи Паганель.

– Гаразд, тепер іще одне місце в посланні з’ясовано, – сказав Гленарван. – Нам залишається дістатися берегів Австралії та розпочати пошуки слідів «Британії» на її західному узбережжі.

– Або на східному, – докинув Джон Манґлс.

– Тут ви маєте рацію, Джоне: у документі немає точної вказівки на те, що катастрофа сталася біля західного, а не біля східного берега. Очевидно, ми маємо провадити свої пошуки в двох напрямах, адже тридцять сьома паралель перетинає обидва узбережжя материка.

– Де ж усе-таки нам його шукати? – з тривогою спитала Мері.

– Не забуваймо про те, – поспішив заспокоїти дівчину Манґлс, – що, якби капітан Ґрант висадився на східному узбережжі Австралії, він неодмінно знайшов би там допомогу. Все це узбережжя густо заселене англійцями-колоністами, тож команда «Британії» натрапила б на співвітчизників, не пройшовши й десяти миль.

– Правильно, – підтвердив Паганель. – Не тільки допомогу, а й судно, на якому екіпаж «Британії» давним-давно міг би повернутися до Європи. А в західній частині Австралії, куди зараз прямує «Дункан», береги зовсім пустельні. Якщо судно розбилося об берегові рифи саме в тих краях, то чекати допомоги потерпілим немає звідки. Я міркую так, що Гаррі Ґрант та його супутники або дістались англійських колоній, або потрапили в полон до тубільців, або ж заблукали в неосяжних пустелях континенту. Перше припущення відкидаємо відразу, адже якби Гаррі Ґрант зустрів англійців, то вже давно повернувся б до своїх любих дітей у рідне місто Данді. Єдине, що я вважаю цілком імовірним, це те, що капітан Ґрант перебуває в полоні в австралійських тубільців.

– А ці тубільці, – втрутилася леді Елен, – вони дуже небезпечні?

– Австралійські племена й справді дикі, але далеко не такі кровожерні, як-от їхні новозеландські сусіди. Я запевняю вас: якщо вже капітан Ґрант із супутниками й потрапили до них у полон, то їм навряд чи загрожує якась небезпека, – як міг, заспокоїв присутніх учений.

– А якщо батько заблукав на цьому величезному материку? – спитала дівчина.

– Ми і в такому разі обов’язково знайдемо його! – упевнено мовив географ.

– У мене не вкладається в голові, щоб такий чудово обізнаний з навігацією чоловік міг заблукати, хай навіть і в Австралії! – бадьоро вигукнув Гленарван, бажаючи дещо змінити тему розмови.

– А ця Австралія, вона справді велика? – спитав Роберт.

– Площа її, мій дорогий юний друже, приблизно така сама, як чотири п’ятих частини Європи. Та історії поки що не відомі випадки, щоб мандрівники чи дослідники безслідно зникали на її величезних обширах.

13 грудня океан застиг у мертвому штилі. Вітрила безсило обвисли, і, якби яхта не мала потужної парової машини, їй довелося б лягти в дрейф.

Капітана непокоїло те, що запаси вугілля на «Дункані» танули на очах, і невідомо було, скільки ще стоятиме така безвітряна пора. Він наказав розгорнути всі вітрила, щоб зловити найменший порух повітря, але, як кажуть матроси, вітру було замало навіть для того, щоб наповнити капелюха. А тим часом, хоча на небі не було ні хмаринки, барометр почав падати, що було явною ознакою зміни погоди.

Цю ніч капітан Джон Манґлс не залишав капітанський місток. Передчуття його не зрадили: об одинадцятій годині південь небосхилу вкрили хмари. Капітан звелів свистати всіх нагору, щоб команда змогла спустити вітрила. Невдовзі, швидко набираючи силу, подув свіжий вітер. Усі чоловіки піднялися на палубу, готові взяти участь у авралі.

– Це ураган? – коротко спитав у капітана лорд Гленарван.

– Ще ні, але, схоже, він хутко наближається, – відповів Джон Манґлс. – Барометр упав до семисот двадцяти трьох міліметрів, що буває надзвичайно рідко.

На палубі з’явилися леді Елен та Мері Ґрант, які також наважилися піднятися нагору, хоча вітер уже сягав швидкості двадцяти п’яти метрів на секунду і шалено завивав у снастях. Побачивши жінок, капітан миттю підбіг до них і наказав негайно повертатися до кают-компанії. Тим часом хвилі вже перекочувалися через борти, і, щойно Елен Гленарван та Мері Ґрант покинули палубу, як височенна хвиля накрила кормову частину яхти.