Цього дня вирішили остаточно – повертатися на батьківщину. Для цього спершу слід було дістатися Мельбурна, Сіднея або Пойнт-де-Галла. Тільки у цих трьох портах можна було знайти кораблі, що відпливають до Англії. Гленарван вирішив добиратися до Сіднея суходолом, коли раптом Паганель запропонував інший план.
Географ тим часом уже встиг побувати в порту і дізнався, що ні до Мельбурна, ні до Сіднея судна, що стоять на рейді, не збираються. Проте один бриг готувався йти на Окленд, столиці Північного острова Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг і вирушати на ньому, адже з Окленда зовсім просто повернутися до Англії, – це велике місто зв’язують зі Старим світом регулярні рейси. А ще вчений сказав, що плавання триватиме не більше ніж п’ять-шість днів, оскільки від Австралії до Нової Зеландії всього близько тисячі миль. І хоча Окленд лежав саме на тридцять сьомій паралелі, уздовж якої мандрівники так довго досі прямували від самих берегів Південної Америки, але Паганель цього разу навіть не згадав про цю обставину. Джон Манґлс гаряче підтримав географа, проте наполіг на тому, що спершу слід навідатися на бриг.
Це було судно на двісті п’ятдесят тонн тоннажу, що мало назву «Макарі». Воно робило нерегулярні рейси між портами Австралії та Нової Зеландії. Капітан, він же власник брига, зустрів відвідувачів не вельми гостинно. З одного погляду на нього було зрозуміло, що цей брутальний мугиряка недалеко відбіг від своїх голодранців-матросів. Спітніла, аж бурякова, мармиза, плескатий ніс не робили його привабливим, а відсутність одного ока та відвисла нижня губа взагалі надавали Білу Геллі звірячого вигляду. Та вибирати не було з чого, і всі розуміли: на кілька днів дороги з цим доведеться змиритися.
– Гей, ви, хто такі? Чого вам тут треба? – гаркнув Геллі, коли мандрівники піднялися на палубу брига.
– Ви капітан? – спитав Джон Манґлс. – «Макарі» йде з вантажем до Окленда?
– А хоч би й так, – відповів Геллі, – що вам до того?
– Коли знімаєтеся з якоря?
– Завтра опівдні, з відпливом.
– Пасажирів візьмете?
– За умови, що їх влаштує матроська кухня.
– У них вистачить своєї провізії.
– Скільки їх?
– Дев’ять, із них двоє жінок.
– У мене на судні кают нема.
– Ви надасте їм рубку. Згода? – спитав Джон Манґлс, анітрохи не збентежений поведінкою капітана.
Білл Геллі пройшовся по палубі, гупаючи чобітьми, і, зупинившись перед Манґлсом, прохрипів:
– Скільки дасте?
Гленарван запропонував п’ятдесят фунтів, капітан брига погодився.
– А завдаток? – буркнув Геллі, простягуючи руку.
– Тримайте половину. – Джон Манґлс подав хазяїну брига гроші.
– Завтра до полудня щоб усі були на судні. Спізнитеся – ремствуйте на себе, нікого не чекатиму, – прохрипів цей мореплавець, запихаючи гроші до кишені.
Потому мандрівники покинули судно.
Елен і Мері Ґрант зраділи, дізнавшись, що відплиття вже завтра. Містер Олбінет запасався провізією. Майор заходився купувати зброю та боєприпаси, а Паганель придбав чудову карту Нової Зеландії. Малреді майже одужав після поранення, а Вілсону було доручено підготувати на «Макарі» приміщення для пасажирів.
Перше ніж відплисти, Гленарван вирішив іще раз побувати там, де тридцять сьома паралель перетинає берегову лінію материка. Він хотів поглянути на місце, де, як вони припускали, розбилася «Британія», і переконатися, що саме там «Дункан» захопили каторжники. Джон Манґлс теж поїхав із лордом. Господар готелю дав їм коней, і незабаром вершники вже рухалися на північ дорогою, що огинала Туфолдську затоку. Їхали мовчки.
Кожен куточок узбережжя вони обстежили якнайретельніше, проте і тут не знайшлося жодних ознак аварії «Британії». Нічого не знайдено було й такого, що стосувалося б «Дункана». Тільки Джон Манґлс відшукав на березі сліди покинутої стоянки, а поблизу Гленарван помітив матроську робу. На старому лахмітті стояло тавро Пертської виправної в’язниці – ото й усе підтвердження того, що каторжники тут нещодавно побували.
– Джоне, – гірко мовив Гленарван, – негідники були тут! Де ж тепер наші нещасні товариші з «Дункана»?
– Очевидно одне, – глухо мовив капітан, – їх не висадили на берег. А це означає, що всі вони загинули!
Треба було заявити про те, що сталося, представникові австралійських властей. Мер Ідена Томас Генкс насилу зміг приховати радість, коли дізнався, що Бен Джойс та його банда покинули континент. Полегшено зітхнуло і все місто, незважаючи на те що бандити, перше ніж утекти, скоїли ще один страшний злочин. Новину було негайно передано телеграфом до Мельбурна та Сіднея.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу