Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Мандрівники попрокидалися й висипали на палубу.

– Де Білл Геллі? – спитав Гленарван.

– Не знаю, сер, – відповів Джон Манґлс.

– А матроси?

Малреді й Вілсон спустилися в кубрик, але там було порожньо. Тоді матроси ретельно обшукали судно – ні Геллі, ні його команди ніде не було.

– Чи не попадали вони, бува, сп’яна у воду? – спитав Паганель.

– Цілком можливо, – озвався Джон Манґлс, ледве стримуючи тривогу, і подався на корму. Поспішаючи, він крикнув матросам: – Ходіть до ялика!

Вілсон і Малреді повернулися, щоб спустити на воду рятувальне суденце, але на місці не було і його – ялик також пощез.

Білл Геллі та його команда, скориставшись із того, що ніч темна, хоч в око стрель, утекли з розбитого брига на єдиному вцілілому човні.

– Утекли, – гнівно мовив Джон Манґлс. – От негідники!

– Проте, – гмикнув Гленарван, – у нас є свій шкіпер і свої матроси. Тож судно у вашому розпорядженні, Джоне! З чого почнемо?

– Маємо, сер, два виходи. Можна зняти бриг із рифів і знову вийти в море. Якщо ж це не вдасться, спробуймо дістатися берега на плоту. Але далі пересуватися нам буде ні на чому, і залишиться одне – йти пішки.

– У будь-якому разі нам краще не висідати на берег, – нагадав Паганель. – Не забувайте, що це Нова Зеландія!

– До того ж ми значно відхилилися від курсу, – додав Манґлс. – Швидше за все, нас віднесло на південь. Опівдні я спробую визначити, де перебуває судно. Не думаю, що «Макарі» пошкоджений аж так серйозно, щоб на ньому не можна було рухатися далі.

Гленарван, Джон Манґлс і Малреді спустилися по трапу в трюм, де були купами звалені пакунки з бичачою шкірою. Завдяки припасованим до штага талям пакунки можна було переміщати без особливих зусиль, і, щоб полегшити судно, капітан розпорядився викинути частину вантажу за борт. Через три години такої роботи днище брига нарешті можна було оглянути. Два шви в обшивці лівого борту розійшлися, але «Макарі» стояв на мілині з креном на правий борт, і пошкоджені місця виявилися над поверхнею води. Тільки завдяки цьому вода не залила трюм доверху. Вілсон законопатив шви клоччям, а потім затулив їх листом міді. У трюм опустили лот – води в ньому було не більше як два фути, і її легко можна було відкачати ручними помпами. Отож насправді від удару об рифи бриг постраждав не так сильно, як здавалося спочатку.

Джон Манґлс розраховував, що вода, яка все прибувала, допоможе зняти «Макарі» з мілини. Бриг сів на пісок приблизно за годину до початку відпливу і, у міру того як відплив тривав, чимдуж кренився на правий борт. О шостій ранку, за найбільшого спаду води, цей крен дійшов до краю, бриг більше не хилився.

Залишалося зробити все необхідне, щоб «Макарі» знявся з мілини.

Передусім капітан наказав згорнути всі вітрила. Потім треба було завести обидва якорі за корму та кинути їх на лінії кіля судна – це мало допомогти під час припливу зняти «Макарі» з мілини силою тяги якірного ланцюга за допомогою лебідки. Це зовсім не важко зробити, коли на судні є шлюпка. Якір просто вантажать на неї, доставляють у потрібне місце і там кидають у воду. Але зараз на бригу човна не було, і конче треба було знайти якийсь вихід і чим-небудь замінити його.

Усіх, хто були на судні, викликали на палубу. Спершу обрубали сокирами снасті на щоглі, що впала, і зняли з неї марсовий майданчик. Саме з нього Джон Манґлс вирішив спорудити пліт. Потім збитий з міцних дощок майданчик закріпили на порожніх барилах, щоб він міг витримати вагу якорів. На кормі плоту встановили весло.

До полудня пліт майже спорудили і Джон Манґлс, знайшовши в каюті Білла Геллі щорічний довідник Грінвіцької обсерваторії та старий секстант, заходився визначати координати брига. Почистивши брудний прилад, Джон виніс його на палубу.

Координати «Макарі» становили 38° південної широти та 78°13́ західної довготи. Звірившись із картою, Джон Манґлс переконався, що аварія судна сталася біля входу в бухту Аотеа поблизу мису Кахуа, коло берегів провінції Окленд. А взявши до уваги те, що місто Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, можна було зрозуміти, що течія віднесла «Макарі» всього на один градус на північ.

– Отже, нам залишається подолати якихось вісімдесят миль, – зауважив Гленарван.

– Дрібниця, якщо йти морем, але суходолом це досить довга і небезпечна дорога, – заперечив Паганель.

На другу годину дня пліт був готовий. На нього навантажили менший якір, а Джон Манґлс і Вілсон спустилися на пліт, заздалегідь прикріпивши до корми судна перлінь. [10]Приплив відніс їх на півкабельтова від «Макарі», й тут, на глибині десяти сажнів, вони кинули якір. Ґрунт був підхожий, якір тримав добре, і пліт повернувся до брига. Тепер треба було те саме проробити з другим якорем, що був утричі більший за перший. Це виявилося набагато складніше, але зрештою і великий якір також пішов на дно, на глибину близько п’ятнадцяти сажнів.