Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Порожньо? – спитав Джон Манґлс.

– Так, – відповів матрос, – і в днищі кілька дір, тому придатися він нам не може. Повертаємо до берега, капітане?

Доки тривав приплив, удалося пройти ще зо дві милі. Проте скоро пліт зупинився, а далі течія відпливу почала зносити його у відкрите море.

– Кидай якір! – скомандував капітан.

Наступний приплив мав початись о дев’ятій вечора, а оскільки Джон Манґлс відмовлявся плисти в темряві, то пліт мусив простояти на якорі до самого світанку всього за три милі від берега.

Насувалася ніч. Море виблискувало, ніби розтоплене золото, і на тлі західного неба вдалині чорнів корпус «Макарі», що нерухомо застиг на мілині. Коли ж смеркло остаточно, все накрила пітьма. Удосвіта почався приплив і з боку відкритого моря знов задув вітер. Джон Манґлс наказав матросам підняти якір, але той так глибоко вгруз у мулистий ґрунт, що довелося рубати якірну линву, після чого розгорнули вітрило і пліт понесло до берега.

Рифи залишилися позаду. Але вітер із моря був такий мінливий і слабкий, що пліт ледве повз. Скелясті береги здіймалися над високими хвилями прибою, і час уже було підшукувати зручне місце для висадки. Тим часом вітер остаточно стих – і вітрило безпорадно затріпотіло на щоглі. Тепер тільки сама припливна течія несла некерований пліт до берега, а водорості, що траплялися на шляху, уповільнювали його хід.

Нарешті всі відчули сильний поштовх – і пліт зупинився, натрапивши на мілину за сто футів від берега. Матроси пострибали в воду і притягли його швартовами до виступів скель. Мандрівниць обережно перенесли на сушу, а невдовзі й решта учасників експедиції вперше ступила на землю Нової Зеландії.

Ближче до полудня небо заволікло темними хмарами і вперіщив дощ, який незабаром перетворився на справжню зливу. Вілсон побачив серед базальтових скель грот, який вимили хвилі, й мандрівники сховалися в ньому. У гроті знайшлася купа сухих водоростей, які занесло сюди море, – справжня природна підстилка, а біля самого берега було чимало плавнику, що годився для багаття, тож можна було обсушитися.

– А на островах багато тубільців? – спитав географа Джон Манґлс.

– За останні сто років корінне населення значно порідшало, – відповів Паганель. – 1769 року Джеймс Кук оцінював їхню кількість у чотириста тисяч душ. А перепис, проведений англійськими властями 1845 року, показав, що маорі залишилося всього сто дев’ять тисяч. На сьогодні, хоча різноманітні хвороби, алкоголь, завезений англійськими «просвітителями», та їхня жорстокість до тубільців вигубили немало місцевих жителів, усе ж на островах налічується близько дев’яноста тисяч тубільців. З них тридцять тисяч – вельми вправні воїни. Навіть самі англійці іноді бувають просто вражені стійкістю та відвагою новозеландців. Маорі й зараз ведуть партизанську війну – винищують невеликі загони регулярних військ, грабують садиби англійських поселенців. Тому жоден британець не почувається тут у цілковитій безпеці.

– Отже, – сказав Гленарван, – ареною бойових дій може бути й провінція Окленд, куди ми потрапили через крах «Макарі»?

– Авжеж, це цілком можливо.

– Чи не здається вам, Паганелю, що краще було б вирушити не на південь, а на північ? – зауважив лорд.

– Так, справді, – кивнув географ. – Адже новозеландці однаково ненавидять не тільки англійців, а й усіх європейців.

– А раптом нам трапиться який-небудь загін колоніальних військ? – припустила леді Елен.

– Звичайно, так може статися, – сказав учений, – та занадто тішити себе такою надією не варто, бо нечисленні англійські загони теж уникають подібних місць. Проте на західному узбережжі, уздовж якого пролягатиме наш небезпечний шлях до Окленда, є кілька місій, на гостинність яких ми, здається, могли б розраховувати.

Сьомого лютого о шостій годині ранку Гленарван дав знак рушати. Було досить тепло, проте не жарко, щільні сіруваті хмари знов затягли небо. Паганель визначив за картою відстань від мису Кавіа до Окленда: вона й справді становила вісімдесят миль, тож, долаючи по десять миль щодня, весь шлях можна було пройти за вісім днів. Географ запропонував супутникам податися в бік селища, що було лише за тридцять миль від берега в місці злиття двох річок – Ваїкато та Вайпи. Через селище проходив поштовий тракт, власне, стежка, якою міг рухатися кінний віз. Цей тракт проліг по всьому острову до самого Окленда, і ним можна було дістатися Друрі, де розташовано чудовий готель.