Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Сонце вже наполовину сховалося за обрій, коли пірога пристала до берега, на якому скрізь були купи каміння вулканічного походження, нанесеного сюди течією Ваїкато. Тут росло кілька дерев, і Кай-Куму, очевидно, вирішив стати табором саме на цьому місці. Він наказав висадити бранців на берег. Чоловікам зв’язали руки, але жінок залишили вільними. Полонених розмістили посередині табору, а навколо розпалили багаття, які горіли всю ніч.

Назавтра пірога неслася проти води ще швидше, ніж учора. Тепер до загону Кай-Куму приєдналася нова пірога з десятьма тубільцями, і далі обидва човни плили поруч.

Надвечір вождь велів причалити до вузької берегової смуги, над якою нависали гірські прискалки. Там уже лаштувалися на ночівлю близько двадцяти тубільців, які також прибули на пірогах. До Кай-Куму повагом підійшов іще один вождь, мабуть, так само значний, і дружньо привітав його, потершися носом об ніс. Полонених знову розмістили посеред табору та приставили до них пильну варту, а зранку маорі знов рушили вгору Ваїкато. З дрібних приток прибували все нові човни з десятками воїнів і приєднувалися до вождів. Це були учасники останніх боїв з англійцями, які поверталися до себе в гори. Тепер піроги йшли річкою, мов та військова ескадра в похідному строю, і над гладінню води злітав горловий голос співака, що відлунював у горах.

Близько четвертої години пополудні флагманська пірога увійшла до вузької ущелини. Сотні гейзерів і гарячих ключів уздовж берегів то обпікали парою, то вивергали фонтани киплячої води. Цілі дві милі пірогам довелося плисти серед задухи сірчистих випаровувань, поки не повіяло чистим гірським повітрям. Протягом дня «ескадра» подолала ще дві бистрини, а коли ввечері Кай-Куму наказав зупинитися на нічліг, вона була вже за сотню миль від місця злиття Вайпи та Ваїкато.

Наступного ранку на правому березі річки стало видно гору, і Жак Паганель, поглянувши на карту, з’ясував, що це вершина Таубара. Близько полудня флотилія пірог увійшла в озеро Таупо через один із річкових рукавів. Тубільці палко вітали квітчасту шматину, що майоріла на даху самотньої хижі, – то був їхній національний прапор.

Це незвичайне озеро тубільці назвали Таупо. На його західному березі здіймалися шпилясті скелі, а на півночі було кілька гірських вершин, порослих лісом. Східний берег озера Таупо широкий і пологий; зарості чагарників перетинала дорога, а на півдні над гущавиною лісів височіли конічні вершини вулканів.

Пірога Кай-Куму перетнула невелику бухту, обігнула гострий мис і пристала біля підніжжя гори Манго. Тут усюди росли дикі кущі форміуму – новозеландського льону, зі стебел якого виготовляють мотузки, канати і рибальські сіті, а також легкі й цупкі тканини, з яких шиють одяг для знатних маорі.

На стрімкому схилі виднілося укріплене селище маорі – самі вони називають такі селища-фортеці «па». Полонених висадили з піроги і, розв’язавши, повели до гори. Стежка, по якій вони йшли, зміїлася між кущами форміуму, далі пірнула в хащі, звідки в повітря налякано злетіла ціла хмара голубів і шпаків із червонястими чубками.

Фортецю було обнесено гостроколом із міцних п’ятнадцятифутових кілків та подвійним тином із верболозу, в якому було пророблено бійниці. Всі ці зовнішні укріплення оточували близько чотирьох десятків хатин та кілька більших споруд. Бранці вжахнулися, побачивши відрубані голови ворогів, настромлені на палі іншого гостроколу. Придивившись, Паганель зрозумів, що багато з них належали англійцям, яких убили тубільці.

Резиденція вождя Кай-Куму розташувалася в глибині перед добре втрамбованим майданчиком. Саме житло споруджено з міцних кілків, обплетених гілками. Вікон не було, а єдиний отвір, що правив за двері, затуляла щільна циновка. Очеретяний дах тримався на кроквах. Їхні випнуті кінці прикрашала різьба з фігурок язичницьких божеств і вигадливих візерунків. Замість ліжок були дерев’яні ґрати, встелені матрацами з сухої папороті. Посеред хатини обладнано, очевидно, піч – яма, обкладена пласким камінням. Дим виходив крізь дірку в даху. Поряд із хатиною Кай-Куму стояли комори, трохи далі, в загородах, містилися свині й кози; всюди нишпорили худі, голодні собаки.

На майданчику зібралося близько сотні маорі. Кай-Куму мав повідомити одноплеменцям сумну звістку. З двохсот воїнів, яких він повів у бій, повернулися живими всього п’ять десятків. Важко передати відчай і лють, що охопили тубільців, уражених тяжкою звісткою. Прокльони маорі ставали все голоснішими, а жести – дедалі погрозливішими. Будь-якої хвилини оскаженілий натовп міг накинутися на полонених.