Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Нарешті Кай-Куму наказав відвести бранців у святилище, – споруду, розташовану на майданчику, що стрімко обривався. У цьому тубільному храмі стомлені полонені нарешті змогли прилягти на матах із форміуму. Леді Елен схилилася на груди чоловіка, і Гленарван міцно обійняв її.

– Тримайся, моя люба, – прошепотів він.

– Едварде, – вигукнула вона, протягуючи чоловікові заряджений револьвер, – ні я, ні Мері Ґрант не повинні живими потрапити до рук дикунів! Обіцяй мені…

– Сховайте зброю, Гленарване, – квапливо шепнув майор. – Сюди йдуть!

Револьвер зник під одягом Гленарвана. І тієї-таки миті до святилища увійшов тубілець і подав знак полоненим іти за ним.

Кай-Куму сидів на площі, оточений воїнами племені. Серед них бранці впізнали й того маорі, чия пірога приєдналася до піроги вождя. Звали його Кара-Тете, що означає «Запальний». Татуювання на його обличчі й тілі свідчило про його високе становище.

– Ти англієць? – звертаючись до Гленарвана, спитав Кай-Куму.

– Так.

– А твої супутники?

– Такі самі англійці, як і я. Ми – мандрівники, зазнали корабельної аварії. Ніхто з нас не брав участі у війні.

– Це не має значення! – різко втрутився Кара-Тете. – Усі англійці – вороги.

– Тож слухай! – вів далі вождь. – Тогонга, верховний жрець бога Нуї-Атуа, потрапив до рук твоїх братів, тепер він полонений. Якби моя воля, я б вирвав твоє серце… але Нуї-Атуа сказав своє слово! Чи погодяться англійці обміняти тебе на Тогонга?

– Я не знаю, – сказав Гленарван.

– Чи варта твоя голова голови Тогонга?

– Я не вождь і не служитель бога. Можливо, на всіх нас разом.

– Ми, маорі, міняємо голову на голову.

– Тоді запропонуй англійцям обміняти твого жерця на цих двох жінок, – сказав лорд, указуючи на Елен і Мері Ґрант. – Це знатні особи.

Вождь холодно поглянув на бранця і тицьнув пальцем у бік леді Елен.

– Брехун! – вигукнув він. – Ти думаєш, Кай-Куму сліпий? Це твоя дружина!

Несподівано Кара-Тете кинувся до Елен із криком:

– Тепер вона моя, моя!

– Едварде! – зойкнула нещасна жінка.

Пролунав постріл, і Кара-Тете впав мертвим до її ніг.

Тубільці повибігали з хатин і миттю заповнили майданчик. Хтось вирвав револьвер із рук Гленарвана. Проте Кай-Куму якось дивно швидко зиркнув на лорда, а потім скинув догори руку і щосили гукнув:

– Табу!

Почувши це слово, натовп маорі завмер. За кілька хвилин полонених знову відвели до святилища, яке стало їхнею в’язницею. Але Роберт Ґрант і Жак Паганель зникли безслідно.

Табу, яке вождь так не очікувано для бранців проголосив, урятувало їх від сліпої люті воїнів – вони стали недоторканні. Проте Гленарван не надто повірив у те, що їм так легко вдасться уникнути кари. Він вважав, що гнів Кай-Куму спрямований тепер тільки на нього одного. Йому з думки не сходило прохання Елен про її бажання померти, щоб урятуватися від тортур і рабства. Роберт і Паганель зникли; не менше десятка озброєних воїнів пильно охороняли вхід у святилище.

Настав ранок 13 лютого. Вся фортеця готувалася до похорону Кара-Тете, і Джон Манґлс, ставши Вілсону на плечі, довго спостерігав за діями тубільців крізь отвір між кіллям хатини, але в якусь мить навколо стало зовсім безлюдно, жоден тубілець не показувався.

Нарешті з’явився Кай-Куму, оточений маорійською знаттю. Він зійшов на земляний насип у самому центрі фортеці. Тубільці стали натовпом за кілька сажнів позаду; за знаком вождя один із воїнів пішов до святилища.

– Пам’ятай мої слова, – прошепотіла леді Елен, обіймаючи чоловіка.

Вона не встигла закінчити: циновка відкинулася й полонених повели до насипу. Кай-Куму привселюдно спитав Гленарвана:

– Це ти вбив Кара-Тете?

– Так!

– Завтра на світанні ти помреш.

Його слова заглушив галас – крізь натовп пробирався воїн-посланець. Вождь звернувся до нього англійською; він хотів, щоб і полонені знали, про що йдеться:

– Ти прибув із країни білих? Чи бачив ти там Тогонга?

– Так, – відповів посланець.

– Він живий?

– Тогонга помер. Англійці розстріляли його.

Отже, долю Гленарвана та його супутників було вирішено.

– Усі ви помрете завтра вдосвіта – така моя воля! – Кай-Куму байдуже відвернувся.

Пролунав сигнал до початку церемонії поховання. Тіло вождя принесли з хатини та поклали на пагорбі – там само, де раніше стояв Кай-Куму. Мрець був пишно вбраний і покритий розкішною циновкою з форміуму. Родичі й друзі Кара-Тете наблизилися до могильного насипу, і повітря оповістилося риданнями та стогонами.