Невдовзі з’явилася молода вдова Кара-Тете. Вона безперервно ридала й голосила. Врешті-решт у страшній розпуці вона, охоплена горем, простяглася біля підніжжя могильного насипу. Цієї миті до неї наблизився Кай-Куму й одним могутнім ударом дубця з’єднав її життя із замогильним життям чоловіка. Така сама доля спіткала й шістьох рабів-маорі, призначених для поминальної трапези канібалізму. Потім почалися ритуальні танці…
Місце для поховання було вибране за межами маорійської фортеці – на вершині невеликої гори Маунганаму. Після того, як трупи Кара-Тете та його дружини усадили на мари, прив’язавши ліанами, і четверо воїнів завдали ті мари собі на плечі, процесія урочисто попрямувала до місця вічного спочинку вождя. Слідом рушило все плем’я, виспівуючи тужливу жалобну пісню, і потроху похоронний спів та журливе голосіння затихли вдалині.
Усипальню Кара-Тете оточував гострокіл із паль, а біля ями, де мали покоїтися тіла вождя та його дружини, було розставлено вирізьблені фігури богів маорі, пофарбовані червоною вохрою. Біля могили разом зі зброєю й одягом небіжчика було складено різну їжу – вважалося, що це все знадобиться вождеві в іншому світі.
Опустивши тіла до ями і наповнивши все навколо новими жалобними зойками, родичі засипали могилу землею впереміш із квітами. Потому процесія повернулася до фортеці. Відтепер ніхто під страхом смертної кари не смів підніматися на Маунганаму – на гору було накладено табу…
Для полонених настала їхня остання ніч.
Святилище однією стіною спиралося на кам’яну скелю, дві з його чотирьох стін ледь нависали над прірвою футів сто завглибшки, тож потрапити всередину будівлі можна було тільки крізь вхідний отвір. Джон Манґлс підняв циновку й перелічив воїнів, що стерегли вхід до святилища: двадцять п’ятеро, на площі навколо палаючого вогнища розташувалися дикуни. Отже, сподіватися на втечу було марно.
Спливала остання для бранців тривожна ніч, наближався світанок. На небі не було ні місяця, ні зірок, тільки зрідка зривався вітер. Він роздмухував напівзгасле багаття вартівників, і відсвіти полум’я малювали химерні тіні на стінах хатини, в якій цієї ночі в’язні не склепили повік.
Несподівано увагу майора привернуло ледь чутне шарудіння, що долинало від задньої стіни хатини. Макнабс припав вухом до глиняної підлоги – звук посилився. Хтось – людина чи тварина – рив землю. Невдовзі посипалися дрібні камінці. Може, який звір риє собі лігво?
– А от ми зараз усе і з’ясуємо, – прошепотів майор.
Удвох із Джоном Манґлсом вони знайшли по гострій каменюці й собі спробували пошкребти підлогу. Малреді, лежачи на підлозі й ледь піднявши циновку, стежив за тубільцями коло багаття. Земля виявилася крихкою і сипкою, під нею лежав крем’янистий туф, отож рити виявилося неважко і яма швидко глибшала. За якихось півгодини біля задньої стіни вона вже була близько трьох футів завглибшки. Тепер шарудіння чулося зовсім близько: від невідомого землекопа їх відокремлював тільки тонкий шар землі. Раптом майор різко відсмикнув руку – він зачепив якесь гостре знаряддя. Це було лезо ножа, що висунулося з землі, і Джон Манґлс миттєвим рухом перехопив тонку руку, яка його тримала. Це була рука білошкірої дитини!
– Це ти, Роберте? – видихнув Гленарван.
– Еге ж, це я, – долинув із глибини голос юного Ґранта. – Тихіше! Стежте за дикунами довкола.
– Усе гаразд, – обернувшись, прошепотів Малреді, – тільки четверо на варті, решта поснули.
В одну мить отвір було розширено і Роберта схопили в обійми сестра та леді Елен. Стан хлопця був обмотаний довгим мотузком.
– Як тобі вдалося вислизнути?!
– Сам не знаю. Випадково. Коли після пострілу зчинилася метушня, я вибрався з селища і сховався в чагарнику на горі. Поки всі були на похороні, я оглянув той бік фортеці, де стоїть святилище, і побачив, що зможу дістатися вас. Я поцупив у якійсь хижі оцей ніж та мотузку і видерся нагору, чіпляючись то за жмутки трави, то за гілля кущів. Мені пощастило – в скелі, на якій стоїть в’язниця, трохи нижче є такий собі грот, і, щоб добутися до вас, довелося прокопати всього кілька футів землі. Ходімо ж швидше!
– А Паганель? – спитав лорд Гленарван. – Хіба ви не разом утекли?
– Ні, сер. Я його не бачив, – розгублено відповів хлопчик.
– Хай би де був зараз Паганель, – зауважив майор, – його становище навряд чи більш небезпечне, ніж наше. Ходімо мерщій, треба поспішати!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу