Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Утікачі ледве встигли сховатися за огорожею. Вулкан вирував цілу ніч, і його глухе ревіння зливалося з гуркотом грому та шумом дощу. Отвір кратера все ширшав, і мандрівники стривожено спостерігали за шаленством підземних сил.

Настав ранок, а маорі як і раніше юрмилися на схилах горбів, із релігійним жахом поглядаючи на вершину Маунганаму. Біля підніжжя гори лежало кілька обгорілих трупів, оддалік коло фортеці розжарена лава спалила з десяток хижок. У цей час серед воїнів з’явився сам Кай-Куму. Вождь прокричав кілька слів: як і передбачав Паганель, відтепер на гору-месницю накладалося ще суворіше закляття.

– Вони пішли! – закричав Гленарван. – Дикуни зняли варту, вони повірили, що нас поглинули земні надра. А ми вже сьогодні воскреснемо й покинемо нашу могилу!

Але до тієї пори, коли можна буде вирушити в новий похід, маленький загін змушений був залишатися на вершині ще цілісінький день. Увесь цей час мандрівники обмірковували подальший маршрут. Вирішили податися на схід, до бухти Пленті, де було кілька місіонерських поселень.

Гленарван і Джон Манґлс до самого вечора спостерігали за тубільцями. Коли пітьма огорнула навколишні долини, жодний вогник не засвітився внизу. Тим часом виверження поволі стихало, і тепер лише густі клуби диму здіймалися з кратера, створеного втікачами. Шлях був вільний!

О десятій годині вечора маленький загін рушив униз із Маунганаму. Під покривом ночі мандрівники обережно просувалися вузьким скельним гребенем. Коли Джон Манґлс досяг його нижньої точки, то опинився всього за двадцять п’ять футів від майданчика, де ще напередодні стояли табором тубільці. Далі гребінь стрімко здіймався вгору і через кілька сотень футів переходив у схил, порослий лісом. Іще чверть години втікачі безшумно піднімалися лісистим схилом до плоскогір’я, що лежало над ним.

Невдовзі попереду зринули контури деревних крон. Ще кілька кроків – і наші герої сховалися під густими вітами дерев.

Темна ніч сприяла втечі, і до дев’ятої ранку мандрівники пройшли дванадцять миль. Утомлені втікачі дістались ущелини, що розмежовувала гірські ланцюги, і перетнули дорогу на Окленд, а на ніч мандрівники стали табором за вісім миль від гірського ланцюга.

У цій дивній місцевості просто в гаях струмували мінеральні джерела, над якими кружляли міріади комах. Вода в них тхнула перепаленим порохом і залишала на каменях білий осад, схожий на сніг. Вода в цих джерелах кипіла і вирувала, а зовсім поруч інші з них були холодні та скуті кригою. Звідусіль у повітря злітали струмені води, оповиті парою. Коли гарячі ключі й гейзери залишилися позаду, з’явилися димучі сірчані сопки – земля здавалася вкритою пухирями. Крізь безліч тріщин у ґрунті зі свистом виривалися вулканічні гази.

У таких умовах ніде було зупинитися на ніч. До того ж мисливцям досі не потрапив на очі жоден птах, отож утікачі змушені були вдовольнятися пагонами їстівної папороті та бататом. [11]Маленький загін прагнув щонайшвидше проминути цей неродючий пустельний край.

Тільки 23 лютого мандрівники змогли отаборитися, здолавши близько п’ятдесяти миль. Удалині простягалася рівнина, вкрита чагарями, а на горизонті темніли ліси. Цього дня Макнабс і Роберт уполювали трьох ківі. Далі подорож тривала без особливих подій, до того ж за весь цей час маленький загін не зустрів жодного тубільця. І хоча втома мандрівників щодня зростала, вони поспішали якнайшвидше пройти намічений шлях.

Через два дні дорогу загону перегородила річка Ваїкарі, яку вдалося перейти бродом. Перед мандрівниками тепер лежали дрімучі ліси, в яких справжніми патріархами були гігантські сосни каурі. Їхні крони-парасолі здіймалися над землею на висоту двохсот футів.

Три дні шлях мандрівників пролягав під зеленими склепіннями. Надвечір 1 березня загін нарешті вийшов із безмежного, здавалося, лісу та розташувався під горою Ікірангі. Звідси до берега океану Гленарвану та його супутникам тепер залишалося два дні дороги. Довелося подвоїти пильність: далі починалася місцевість, де часто траплялися тубільці.

Особливо важко було перетинати долину між горами Ікірангі й Гарді. Упродовж десяти миль вона була вкрита виткими рослинами, які тубільці називають «ліанами– душительками». Два дні довелося прокладати собі шлях сокирою, відчайдушно змагаючись із чагарниками. До того ж закінчувалися харчі, поповнити їх було нічим; не було й води.