Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Виснажені, знесилені мандрівники, здається, вперше за всю подорож мало не занепали духом. Зараз вони змушували себе просуватися вперед самим тільки зусиллям волі. Врешті попереду таки заголубіла гладінь океану – загін дістався мису Лоттін. На жаль, усе навколо свідчило про війну і руїну. Скрізь на березі виднілись уламки спалених хатин колись багатолюдного селища, раз по раз траплялися спустошені поля.

Зненацька на березі невідь-звідки з’явився загін тубільців. Дикуни, вимахуючи зброєю, кинулися до маленького загону. Тікати було нікуди – за спиною шуміли хвилі прибою…

– Пірога! – закричав раптом Джон Манґлс.

Справді, за двадцять кроків від них, занурена носом у пісок, стояла містка пірога на вісім весел. Гленарван та його супутники миттю зіштовхнули човен із мілини, забралися в нього й заходилися щосили веслувати, намагаючись плисти якомога швидше. Невдовзі пірога була вже за чверть милі від небезпечного берега. Море було спокійне, аж раптом капітан мов застиг на місці й облишив гребти – з-за виступу мису з’явилися ще три піроги з тубільцями. Погоня!

Утікачам не лишалося нічого іншого, як спрямувати човен у відкрите море. Четверо веслярів щосили налягли на весла, і пірога мов стріла полинула хвилями. Проте втома давалася взнаки, скоро знесилені мандрівники підупали на силі, а тим часом човни з дикунами почали наближатися. Переслідувачі вже готувалися стріляти.

Лорд Гленарван, стоячи на кормі піроги, у розпачі шукав поглядом на горизонті якоїсь допомоги. Зненацька він вигукнув:

– Корабель! Веслуйте, друзі! Веслуйте щосили!

Паганель схопив підзорну трубу.

– Справді, – пробурмотів він. – Судно повертає… Воно йде до нас!

Ще з півгодини веслярі відчайдушно утримували піроги тубільців на колишній відстані. Обриси судна вимальовувалися все чіткіше. Та що це? Обличчя лорда Гленарвана раптом стало білим, як крейда…

– Яхта, – вимовив він. – Це «Дункан» із командою каторжників…

– «Дункан»! – зойкнув Джон Манґлс, припинивши гребти.

Це й справді був «Дункан». Майор Макнабс не зміг стриматися від прокляття.

Тепер на пірозі ніхто не веслував, її було покинуто на волю вітру та хвиль. З човна дикунів пролунав постріл, і куля розтрощила Вілсону весло. Тим часом «Дункан» наближався повним ходом, і тепер вороги оточили нещасних мандрівників зусібіч. Обидві жінки поставали навколішки й молилися. Кулі дикунів градом сипалися у воду коло бортів, аж раптом гримнув гарматний залп і над головами втікачів просвистіло ядро.

І відразу ж пролунав радісний голос Роберта:

– Том Остін! Я бачу його! Він на містку, розмахує капелюхом!

Над утікачами з виском пролетіло друге ядро і розтрощило на друзки ближчу пірогу переслідувачів. Серед дикунів зчинився переполох – вони втікали, рвучко розвертаючи свої човни.

За кілька хвилин мандрівники, ще не усвідомлюючи, яке диво з ними сталося, вже були в безпеці на борту «Дункана».

Захопленими вигуками «Слава!» команда вітала повернення лорда на яхту.

Перше ніж подумати про відпочинок, їжу й питво, Гленарван спитав Тома Остіна тільки про одне: «Яким чином «Дункан» опинився біля східного берега Нової Зеландії і яка сила привела судно до втікачів?» Про це запитували всі одночасно, і помічник капітана не знав, кого слухати.

– Де ж каторжники? – поцікавився лорд.

– Хто-хто? – спантеличено перепитав Том Остін.

– Бандити, які хотіли захопити яхту!

– Які бандити? – розгубився Том Остін. – Вашу яхту, сер?

– Авжеж. Адже Бен Джойс з’явився до вас із моїм листом?

– Не знаю я ніякого Бена Джойса, я його зроду не бачив.

– Тоді чому «Дункан» крейсує коло берегів Нової Зеландії? – вражено вигукнув Гленарван.

– Та ви ж наказали, сер, – спокійнісінько відповідав Том Остін. – Я лише виконував розпорядження, що було у вашому листі від 14 січня.

– Стривайте, – сказав Гленарван, – мені просто голова йде обертом від усього, що я чую. Ви одержали листа, Томе?

– Так.

– У Мельбурні?

– Так, саме тоді, коли команда завершувала ремонт. Лист було написано не вашою рукою, сер, але підпис стояв ваш.

– Правильно! Його доставив каторжник на ім’я Бен Джойс.

– Ні, сер. Це був моряк на ім’я Айртон, колишній боцман «Британії».

– І що ж я вам велів?

– Ви наказували мені покинути Мельбурн і вирушити крейсувати вздовж східного узбережжя…

– Австралії! – ствердно кивнувши, вигукнув Гленарван, остаточно спантеличивши старого моряка.