Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Уночі Паганель примудрився перегризти зубами пута і втік. Блукаючи понад озером, він почув, як після похорону Кара-Тете на гору Маунганаму було накладено табу, тож і вирішив сховатися саме на ній.

Тим часом становище втікачів усе ще залишалося ненадійним. Тубільці, не наважуючись зійти на заборонену вершину, мабуть, вирішили заморити полонених голодом та спрагою, і вони врешті-решт здадуться. Проте Паганель заявив, що могила воїна дасть їм змогу якийсь час протриматися.

Справді – навколо могильного горбика в суворому порядку було розкладено зброю та бойове спорядження: заряджені рушниці, спис і сокира з нефриту, запас куль та пороху. А ще ж були й їстівні припаси, призначені для Кара-Тете! Що ж, родичі та друзі добре подбали про покійного – десятьом утікачам цих харчів могло вистачити на півмісяця. У великих посудинах зберігалася чиста вода.

Олбінет заходився рити яму, щоб заховати в неї бульби й коріння від променів сонця, але з ґрунту раптом зі свистом ударив стовп пари. Пойнятий жахом стюард відскочив, дивом уникнувши опіків.

Тим часом Паганеля це неабияк зацікавило: він уважно оглядав дивне місце.

– Виявляється, тут є не тільки їжа та вода, а ще й вогонь у землі! Так, ця гора – справжній скарб! Шкода тільки, що нам невдовзі доведеться її покинути, і я, здається, вже знаю, як саме!..

Ніч на горі виявилася досить прохолодною. Добре, що Кара-Тете прихопив із собою на той світ теплі ковдри з собачих шкур. Укрившись ними, втікачі під захистом тубільного табу скоро поснули на дивній теплуватій землі, що безперервно здригалася. Здається, вперше за ці дні вони спали спокійно.

Від самого світанку тубільці вже тупцяли коло підніжжя Маунганаму. Вони зустріли чужоземців цілим хором проклять, щойно ті з’явилися з-за огорожі нараз спаплюженої ними священної для дикунів могили. Гленарван та його супутники окинули поглядом навколишні гори та озеро Таупо, а, підкріпившись скромним сніданком, усі захотіли дізнатися, що ж замислив Паганель.

– Мій план, друзі, – сказав учений, – гарний тим, що раптом він і не вдасться, то принаймні наше становище від цього не погіршає. Саме дикунські забобони нам у цьому й допоможуть. Якщо Кай-Куму повірить, що нас побив гнів їхнього божества, скарав на смерть, тубільці покинуть обніжжя Маунганаму і повернуться назад у фортецю. А караюче полум’я – воно ось тут, просто в нас під ногами. Тож відкриймо йому дорогу, як це вже спробував зробити мосьє Олбінет!

– Ви хочете викликати виверження вулкана? – вигукнув Джон Манґлс.

– Саме так, адже під нами клекоче справжнє море розжарених вулканічних газів і вогню. То чом би не влаштувати невелике рукотворне виверження? А ми тим часом сховаємося в могилі Кара-Тете і перебудемо там, доки дикуни повірять у нашу загибель.

– Коли ви плануєте це спробувати? – спитав лорд Гленарван.

– Сьогодні, – відповів Паганель, – щойно стемніє.

Цей день, здавалося, ніколи не закінчиться! Усе було готове для втечі. Харчі, рушниці та кілька циновок утікачі розподілили між собою. Приготування, звісно ж, проходили за огорожею, непомітно від дикунів.

О шостій годині стюард подав обід. Головною стравою була печеня з великих трав’яних щурів, які зловилися у Вілсонове сильце. Леді Елен та Мері Ґрант рішуче відмовилися від цієї дичини, зате чоловіки пообідали залюбки.

На заході сонце сховалося за пасмом грозових хмар. На обрії спалахнуло кілька блискавиць, звідти долинав глухий далекий гуркіт грому. Паганель радів погоді: гроза сприяла його задумам. Близько восьмої години вечора вершину Маунганаму оповив зловісний морок.

Місце для рукотворного кратера обрали за двісті футів від могили Кара-Тете, де Паганель запримітив підхожу скелю, навколо якої постійно клубочила пара. Пильнували, щоб виверження випадком не пошкодило могилу, бо тоді й табу не діятиме. От якби їм вдалося зрушити кам’яне громаддя вбік – тоді гарячим газам і лаві не залишиться нічого іншого, крім як вибухнути через новий отвір! За важелі правили жердини з огорожі. Чоловіки за командою Паганеля почали розхитувати важку кам’яну брилу, і за кілька хвилин скеля піддалася. З-під шару гірської породи чути було глухе гуготіння, скоро на поверхні землі з’явилося кілька тріщин. Лишатися далі тут ставало небезпечно, та ось останнє зусилля – і скеля, зірвавшись із місця, покотилася вниз. Тонкий шар ґрунту провалився, а з отвору з гуркотом вирвався вогонь і хмара гарячих газів здійнялася над кратером. Вершина гори здригнулася, з кратера Маунганаму шугнув стовп диму та розжареного каміння, а потоки рідкої лави ринули по схилу гори до табору маорі, і знизу почувся страшний крик. Іще мить – і пойняті жахом дикуни кинулися врізнобіч. Уражені помстою свого розгніваного божества, що таки покарало нечестивців, які так зухвало порушили священне табу, дикуни видиралися на сусідні пагорки, куди не досягала лава.