Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Потім Гленарван повернувся до готелю «Вікторія». Останній вечір в Австралії минув сумно. І тільки Паганель невідомо чому був пройнятий якимсь гарячковим збудженням.

Опівдні 27 січня команда «Макарі» почала вибирати якорі. З південного заходу дув рівний вітер, і п’ятеро матросів брига неспішно ставили вітрила. Вілсон хотів був допомогти, але Геллі гримнув на нього, заявивши, що він не потерпить, щоб на його судні пасажири пхали носа куди не слід. Зауваження стосувалося перш за все Джона Манґлса, який, помітивши незграбність матросів, не зміг стримати глузливої усмішки.

Нарешті бриг вийшов у відкрите море. Хоча на ньому було багато вітрил, та судно ледве рухалося. Тупий ніс, широке днище і занадто важка корма – «Макарі» був зразком тих незграбних вітрильників, які моряки називають «калоша».

Тільки близько сьомої вечора береги Австралії зникли за обрієм, а невдовзі не стало видно й іденського маяка. Море було неспокійне, і бриг досить відчутно гойдало. Усім остогидла задушлива рубка, а вийти на палубу пасажири не могли через сильний дощ.

Минуло чотири дні відтоді, як «Макарі» вийшов із гавані, а бриг не здолав іще й двох третин шляху до Нової Зеландії. Білл Геллі навіть не показувався на містку. Капітан щодня впивався джином чи бренді, а матроси охоче його наслідували. Така безтурботна недбалість змушувала Джона Манґлса весь час пильнувати за рухом судна. Не раз траплялося, що Малреді та Вілсон ставали до штурвала, коли бриг сходив із курсу і вітер починав кренити судно. Тоді Геллі відразу ж роззявляв на них пельку та шпетив їх на всю губу, а обурені моряки, своєю чергою, ладні були зв’язати п’яницю й замкнути його в трюмі на весь час плавання, щоб не заважав. Проте Джон Манґлс стримував справедливе обурення своїх вірних матросів.

– Якщо буде треба, Джоне, – заявив Макнабс, – не вагаючись перебирайте на себе командування кораблем. А цей пияк знову стане хазяїном брига, тільки-но ми зійдемо в Окленді, й тоді вже хай тоне, скільки йому заманеться.

– У відкритому морі так, але, зізнаюся, на підході до берега нам буде дуже скрутно.

– Проте ви й самі можете тримати правильний курс, – зауважив Паганель.

– Боюся, це не так просто, – відповів Джон. – Уявіть-но: на цій калоші немає жодної морської карти. Отже, Білл Геллі добре знайомий з цими місцями, тож йому не потрібні ні карти, ні навігаційні обчислення.

– Але якщо доведеться, ви зумієте ввести «Макарі» в Оклендський порт? – спитав майор.

– Без карти це неможливо. Узбережжя порізане безліччю химерних заток, що нагадують фіорди Норвегії, до того ж на них повно рифів. Щоб обійти їх без карти, треба мати неабиякі навички. І хоч яке б міцне було судно, та воно неминуче піде на дно, якщо зачепить кілем одну з підводних скель.

– І тоді нам доведеться шукати порятунку на березі?

– Це вельми ризиковано, – зауважив Паганель. – Узбережжя Нової Зеландії дуже негостинне, і на суходолі нам загрожуватиме не менша небезпека, ніж у морі. Новозеландці давно зажили недоброї слави. Вони й сьогодні так само кровожерні, як і багато років тому, отож пощади від цих людоїдів чекати марно.

2 лютого, через шість днів після відплиття, з капітанського містка «Макарі» ще не було видно новозеландського узбережжя. І хоча вітер дув ходовий, на заваді бригу стали супротивні течії, тому він ледве просувався вперед. Джон Манґлс сподівався тільки на те, що це злиденне корито якось таки доповзе до гавані.

З усіх пасажирів «Макарі» найтяжче було Гленарвану. Цілий день і частину ночі лорд не покидав палубу, не звертаючи уваги на солоні бризки й дощові потоки. Він не міг змиритися з нещастям, яке спіткало «Дункан». Джон не відходив від Гленарвана і разом із ним стійко терпів усі примхи погоди. Але сьогодні лорд надто пильно вдивлявся в каламутні просвіти в туманній далечіні.

– Ви намагаєтеся побачити землю? – спитав Манґлс. – Тоді вам, сер, слід дивитися в підзорну трубу праворуч.

– Навіщо, Джоне? – ледве стримуючи гнів, промовив Гленарван. – Мене не цікавить узбережжя Нової Зеландії. Мені потрібний мій «Дункан»! Він плаває десь тут, у цих водах, і служить мерзотному ремеслу піратів! Яхта тут, Джоне! Я відчуваю, що ми зустрінемо її.

– Краще б цього не сталося, сер! Що ми зможемо зробити на цій калоші, якщо «Дункан» поженеться за нами? Нас захоплять, і ми змушені будемо коритися волі негідників, а Бен Джойс уже довів, що не зупиниться й перед найстрашнішим злочином. Подумайте про леді Гленарван та Мері Ґрант!