Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Патагонець, схрестивши на грудях руки, стояв поряд із вірним Таукою й спокійно дивився на пінливі хвилі. Гленарван підійшов до нього, взяв за руку і, вказавши на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

– Ні. Тут Таука, там пампа. – Індіанець заперечливо похитав головою та широким жестом обвів рівнину.

Лорд знав, що Талькав ніколи добровільно не покине землю, де поховані його предки. Тому він тільки міцно потиснув йому руку. Не наполягав він і тоді, коли індіанець, посміхнувшись, відмовився взяти плату за свою працю.

– Ви – мої друзі! – просто сказав він.

Зворушений Гленарван не здобувся на відповідь. Йому хотілося залишити цьому мужньому та чесному чоловікові бодай що-небудь на згадку. Вийнявши з гаманця золотий медальйон із мініатюрним портретом, він простяг його індіанцю.

– Моя дружина! – пояснив він. – Візьми.

Обережно відкривши медальйон, Талькав поглянув і щиро сказав:

– Ця жінка така ж добра, як і вродлива!

Патагонець по черзі прощався з усіма своїми друзями, притискаючи кожного до своїх широких грудей. Географ подарував йому на згадку карту Південної Америки – найкоштовнішу річ із того, що в нього вціліло. Роберт палко обійняв свого рятівника.

Тим часом шлюпка наближалася. Нарешті, прослизнувши у вузький проміжок між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Як почувається моя дружина? – насамперед спитав лорд Гленарван.

– І моя сестра? – підхопив Роберт.

– Леді Гленарван і міс Ґрант чекають вас на яхті, – відповів стерновий. – Слід поспішати, сер, – додав він, – починається відплив.

Тієї миті, коли Роберт уже готовий був стрибнути в шлюпку, індіанець підхопив його на руки й мовив:

– Аж тепер ти по-справжньому змужнів!

Шлюпка вийшла у відкрите море. Але ще довго за смугою прибою виднівся нерухомий силует Талькава.

За півгодини Роберт Ґрант першим злетів по трапу на борт «Дункана» й кинувся на шию Мері під вигуки «слава», якими вітав мандрівників екіпаж яхти.

Так закінчився для них сповнений суворих випробувань перехід по тридцять сьомій паралелі через Південну Америку.

Доки шлюпка наближалась до яхти, леді Елен та Мері Ґрант устигли перелічити всіх, хто повертався на борт. Джон Манґлс був поряд, так само пильно вдивляючись у туманну далечінь. Проте зіркі очі моряка не знаходили серед пасажирів капітана Ґранта.

– Він там, мій батько? – шепотіла дівчина.

Шлюпка наближалась, а надії тим часом танули. Легке суденце було вже за триста футів, і тепер не тільки капітан «Дункана», а й Мері, яка за сльозами, що навернулись їй на очі, нічого не бачила, зрозуміла, що серед тих, хто повертається на борт, її батька немає. Тому перші слова лорда Гленарвана пролунали так:

– Вірмо в успіх, друзі мої! Капітан Ґрант іще не з нами, але ми твердо переконані, що незабаром відшукаємо його!

Гленарван схвально відгукнувся про Роберта та запевнив Мері, що вона може пишатися своїм братом. Лорд так яскраво розповідав про його мужність і здатність холоднокровно долати небезпеку, що хлопчик аж зашарівся від збентеження.

– Тобі нема через що червоніти, Роберте, – заявив Джон Манґлс. – Ти – гідний син свого батька.

А про те, як щиро зустрічали майора й географа, з якою подякою всі згадували гідного Талькава, годі й казати. Після перших дружніх обіймів і привітань Макнабс спустився до себе в каюту, щоб ретельно поголитися. Щодо Паганеля, то він був готовий стиснути в обіймах увесь екіпаж «Дункана», а оскільки Елен Гленарван і Мері Ґрант стали невід’ємною частиною цього екіпажу, почав із них і закінчив стюардом Олбінетом.

Тут містер Олбінет оголосив, що сніданок подано.

– Сніданок?! – закричав географ. – За справжнім столом, із приборами та серветками?!

– Певна річ, мосьє Паганель! – із гідністю підтвердив Олбінет.

– І на столі немає ні в’яленого м’яса, ні печених яєць, ані рису?

– О, пане! – тільки й мовив докірливо ображений стюард.

– Даруйте, я не хотів вас образити, друже мій, – сказав учений, – але увесь цей місяць ми споживали їжу, лежачи на землі або сидячи на дереві. Тому сніданок, який ви нам обіцяєте, здається зараз недосяжною, нереальною мрією.

– Досить спуститися до кают-компанії, мосьє Паганель, і ви переконаєтеся, що це реальність, – усміхаючись, сказала Елен.

Містера Олбінета заслужено похвалили, сніданок визнали за чудовий, а Паганель примудрився з’їсти подвійну порцію кожної страви, запевняючи, що це нібито «через його звичну неуважність».