Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Стовбур тяжко затремтів і так струснувся, що Гленарвану здалося, ніби це тисячі кайманів намагаються вирвати дерево з корінням своїми ікластими щелепами. Мандрівники хапались один за одного, намагаючись хоч якимсь чином утриматися: вони відчували, що велетенське дерево хилиться й от-от упаде.

Усе сталося блискавично. Смерч помчав далі, а повалений гігантський стовбур омбу поплив, підхоплений течією, здавшись на волю стихії. Каймани повтікали.

Мандрівники перебралися на підвітряний бік дерева, і омбу, наполовину підтоплений, а наполовину розжарений, поплив, гнаний вітром, ніби корабель під вогняними вітрилами.

Минуло понад дві години, а дерево все мчало безмежним озером, і берега все ще не було видно. Язики полум’я поволі згасли, отже, головна небезпека минула.

Пітьма знов стала непроникною. Гроза віддалялася. Зливу змінила дрібна мжичка. Здавалося, омбу буде плисти так іще багато днів, проте близько третьої ранку майор помітив, що його коріння почало іноді черкати по дну. Справді, хвилин за десять усі відчули поштовх і дерево різко зупинилося.

Мабуть, іще жоден мореплавець так не втішався, наскочивши на мілину, як оці змучені мандрівники. Роберт і Вілсон першими пострибали на сушу, аж раптом почувся знайомий свист, потім тупіт копит, і гінка постать індіанця вигулькнула з мороку.

– Це Талькав! – радісно вигукнув Роберт.

Так, вірний Талькав чекав на мандрівників саме там, куди їх мала прибити течія, адже сюди вона нещодавно принесла і його самого з конем.

Уже за кілька хвилин індіанець відвів їх до покинутої хатини, що знайшлася поблизу. Там уже палало вогнище, а на вугіллі смажились апетитні кавалки дичини, яку голодні мандрівники не забарилися з’їсти всю, до останнього шматочка. Вони досі не могли повірити, що їм удалося так щасливо уникнути стількох небезпек.

Талькав двома словами розповів про свій порятунок, а потім Паганель заходився пояснювати патагонцеві, як і чому змінилася мета експедиції.

На восьму ранку мандрівники вже були готові покинути місце ночівлі. Тепер до узбережжя залишалося щось із сорок миль, а це вже було не так далеко.

Наступного дня члени експедиції вже відчували близькість океану. З’явилися лісові молодники, деревоподібні мімози, кущі акації. Повсюди блищали води солоних лагун. Близько восьмої вечора вдалині зарясніли піщані дюни, а невдовзі вже було чути, як рокотять хвилі прибою.

Схилами дюн піднялися швидко. Проте стемніло так зненацька, що дарма було намагатися розгледіти будь-що в океанському просторі.

– Але ж «Дункан» безперечно тут, коло цих берегів! – упевнено заявив лорд Гленарван.

На березі ніде не видно було зручної гавані – ні затоки, ні бухти, ні порту. На цілі милі тяглися піщані мілини, ще більш небезпечні для кораблів, аніж рифи. А Джон Манґлс, обережний і досвідчений моряк, нізащо не наважився б підійти до такого узбережжя. Тож «Дункан» мав крейсувати щонайменше за п’ять миль від берега.

Майор Макнабс заходився лаштуватися на нічліг за грядою дюн, що захищала від вітру. За вечерею подоїдали все, що залишилося з провізії. Потім, узявши приклад із майора, кожен вирив собі кубельце і, занурившись у ще теплий пісок, заснув важким сном. Лише лордові Гленарвану не спалося тієї ночі.

Океан ще не втихомирився після недавньої бурі. Високі хвилі з гуркотом розбивались об берег. Усвідомлення того, що «Дункан» так близько, хвилювало Гленарвана і не давало йому склепити очей. Про те, що корабель міг спізнитися на зустріч, він і думати не хотів. Адже яхту ніщо, крім ураганів, не могло затримати в дорозі. До того ж «Дункан» – міцне судно, а його капітан – чудовий моряк.

Тож Гленарван ще довго блукав безлюдним берегом, прислухаючись і вдивляючись удалину.

Удосвіта всі підхопилися від крику:

– «Дункан»! Слава!

Далеко у відкритому морі дрейфувала яхта: то був «Дункан»; дим із труби парової машини змішувався з ранковим туманом. Море й далі залишалося бурхливим, і судно не могло наблизитися до берега, не ризикуючи лягти на мілини. Лорд Гленарван, озброївшись підзорною трубою, стежив за маневрами яхти, а індіанець, зарядивши свій карабін подвійним зарядом пороху, випалив ним у повітря. У відповідь у морі знявся вгору білий димок, і трохи згодом мандрівники почули віддалений звук гарматного пострілу. Тієї-таки хвилини «Дункан» змінив курс і, прискоривши хід, повернув до берега.

У підзорну трубу Гленарван бачив, як матроси на яхті поспішно спускають шлюпку.