Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– Патагонія тут узагалі ні до чого! – вигукнув Паганель. – Можна підставити замість неї будь-які інші співзвучні слова, це не має значення. Важливе те, що «austral…» вказує на Австралію.

Гленарван майже готовий був здатися.

– Стривайте, шановний Паганелю. Лишень одне запитання, – сказав він. – Як ви тепер розшифруєте послання капітана Ґранта?

– Це дуже легко. Читаємо: «7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з порту Ґлазґо… зазнало корабельної аварії після… – тут можна вставити будь-яке схоже слово, це байдуже, – біля берегів Австралії. Прямуючи до берега, двоє матросів і капітан Ґрант спробують висадитися… або висадилися… на континент, де вони потраплять… або потрапили… у полон до жорстоких тубільців. Вони кинули цей документ у море…» – і так далі. Переконливо?

– Переконливо. Тепер, друзі, мені більше нічого додати, крім одного: вперед, до Австралії! – вигукнув лорд Гленарван.

Настрій мандрівників одразу поліпшився. Вони знову мали провідну нитку, яка повинна була вивести їх із лабіринту. Тепер вони могли, не вагаючись, покинути американський материк.

Надворі тим часом смеркло. Перед тим як лягати спати, Гленарван, Роберт і географ іще раз видерлися на верхівку дерева. Західна частина неба, де нещодавно сховалося сонце, потопала у вогнистому тумані, а яскраві сузір’я Південної півкулі мерехтіли тьмяно, ніби крізь легкий серпанок. На сході горизонт похмурнів, звідти насувалася густа імла, дихати ставало все важче.

– Здається, наближається гроза, – стурбовано мовив Паганель. – Повертаймося до своїх «гнізд».

І всі троє, чіпляючись за гладенькі гілки, спустилися донизу, а Гленарван наказав усім якомога міцніше прив’язатися до гілок, щоб не впасти у воду, бо перед грозою напевно налетить шквал, який може сильно розгойдати дерево. Тож мандрівники, закріпившись на дереві, закуталися в пончо й спробували заснути.

Проте тривога та втома не давали їм склепити очей, і коли прогримів перший гуркіт грому, ніхто не спав. Блискавки врізалися в хмари, немов у грубу тканину.

– Якщо так триватиме й далі, буря буде страшна, – сказав Гленарван.

– Тим краще! – вигукнув завжди оптимістичний Паганель. – Якщо нам не вдається уникнути цього природного явища, то хай воно буде визначним і чудовим…

Гуркання грому заглушило його слова. Здавалося, що все навколо охоплене вогнем. Блискавки спалахували безперервно. Та це все тривало, доки не було дощу й вітру. Проте невдовзі чорне небо посмугували скісні потоки зливи, яка хлинула на озерну гладінь і розсипалася тисячами бризок.

У самому розпалі зливи на кінці товстої горизонтальної гілки дерева зненацька з’явилася вогняна куля завбільшки з кулак. Повисівши та покружлявши кілька секунд на місці, вона з гуркотом вибухнула, мов артилерійський снаряд. Потягло сіркою. На мить усе затихло, і в цій тиші пролунав розпачливий вигук Тома Остіна: «Дерево горить!»

Полум’я швидко охопило весь західний бік крони омбу. Сухе гілля, пташині гнізда та дірчастий верхній шар кори стали чудовою поживою для вогню, а ще й вітер роздмухував полум’я все сильніше.

Треба було тікати якнайшвидше. Лорд Гленарван та його супутники почали поспіхом перебиратися на східний бік крони, якого ще не торкнувся вогонь; розгублені, вони видиралися чимраз вище, ковзали та хапалися за гілки. Тим часом гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні. Палаюче гілляччя падало у воду, розсипаючи тисячі іскор, і течія відразу підхоплювала й відносила його геть.

Мандрівники втрапили в справжню халепу: вони задихалися в густому диму, їх обпікав нестерпний жар, бо вогонь уже підібрався до них майже впритул. Зрештою терпіти це стало несила.

– Усі у воду! – рішуче наказав Гленарван.

Вілсон першим кинувся вниз, та раптом звідти пролунав його розпачливий крик:

– Рятуйте!

Том Остін мерщій зісковзнув стовбуром додолу та простяг руку морякові. Обидва видерлися назад.

– Там каймани! – кричав Вілсон.

Справді, у воді навколо дерева аж кишіло від страшних плазунів, яких в іспанських провінціях звуть кайманами. Їх було не менше як десять.

Мандрівникам здалося, що їхня загибель цього разу справді неминуча.

Тим часом стихія вщухала, але її несамовите шаленство спричинило скупчення в атмосфері величезної кількості пари, насиченої електрикою. На південь від дерева формувався величезний смерч, схожий на перевернутий конус. Незабаром він почав наближатися, кружляючи з неймовірною швидкістю. Ще кілька хвилин – і гігантська воронка налетіла на омбу.