Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Дерево, яке стало порятунком для мандрівників, називалося омбу. Це був один із тих гігантів, які де-не-де поодиноко здіймаються посеред аргентинських рівнин. Його вузлатий стовбур чіплявся за землю не тільки товстим корінням, а й цупкими відгалуженнями, що додавали дереву особливої стійкості. Через те омбу й вистояв під навалою шаленої води.

Він досягав ста футів у висоту, і тінь від його крони могла покрити коло діаметром у чотириста футів. Від стовбура відходили три великі гілки, кожна з яких – завбільшки зі звичайне дерево. Дві росли вертикально вгору, підтримуючи крону, третя лежала майже горизонтально – так, що нижнє листя торкалося води. На дереві виявилося ціле царство птахів: тут були сотні чорних дроздів і шпаків, та найбільше – колібрі.

Роберт із Вілсоном відразу ж видерлися на верхівку. Крізь листяне склепіння їм відкрився виднокрай, але картина була невесела. Навколо, скільки сягало око, розляглися безкраї водні простори. З півдня на північ вода несла вирвані з корінням стовбури, дахи зруйнованих ранчо, трупи тварин. Ген-ген на обрії Вілсон зміг розгледіти ледь помітну темну цятку. То був індіанець зі своїм вірним Таукою.

Спустившись униз, Роберт Ґрант і матрос опинилися в місці розгалуження головних гілок омбу. Тут уже примостилися Гленарван, Паганель, майор, Остін та Малреді. Вілсон розповів про патагонця, якого вони з Робертом побачили згори, і всі одностайно вирішили, що Талькаву напевне вистачить спритності не тільки порятуватися самому, а й зберегти коня.

Тим часом становище мандрівників і далі залишалося небезпечним. Могутнє дерево, можливо, і встояло б перед силою течії, але, піднімаючись, вода могла затопити його до самої верхівки, бо омбу ріс на дні глибокої улоговини. Проте вода більше не прибувала, і це частково заспокоїло Гленарвана.

– Що тепер робити? – спитав лорд.

– Гніздо мостити, чорт забирай! – посміхнувшись, відгукнувся Паганель. – Адже тепер нам доведеться жити серед птахів.

– Гаразд, – не заперечував Гленарван, – але як бути з харчами?

– Полишіть це мені, – несподівано сказав майор.

І Макнабс, який улаштувався в кріслі з двох гнучких гілок, показав супутникам дві намоклі, проте щільно набиті харчами сідельні сумки.

– Маємо провіанту для сімох чоловік на два дні, – сказав він.

– Чудово! – мовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода спаде або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися суші.

– А де взяти вогонь? – спитав Вілсон.

– Просто – добути його, – озвався географ. – Сухого гілля тут удосталь, отже, жменька моху, збільшувальне скло від моєї підзорної труби, промінь сонця – і ви побачите, яке вогнище в нас запалає. Ну, хто піде по хмиз?

– Я! – першим відгукнувся Роберт, забираючи із собою в гущавину крони дерева й Вілсона.

Паганель роздобув трохи сухого моху, уклав його на товстий шар вогкого листя на дереві, де розгалужувалися гілки, щоб уберегти саме дерево від вогнища, а потім вигвинтив із підзорної труби об’єктив. Зловивши з його допомогою сонячний промінь, він спрямував його на мох, і за хвилину стало видно, як над мохом в’ється білястий димок.

Тим часом повернулися Вілсон і Роберт із цілим оберемком сухого гілля. Щоб вогонь швидше розгорівся, Паганель роздував полум’я полами пончо. Гілля спалахнуло, і вгору злетіли язики полум’я. Тепер можна було обсушитися й поснідати.

На жаль, порції довелося обмежити: ніхто не знав, як швидко спаде вода й скільки доведеться так просидіти, а провізії залишалося не так багато. Омбу не дає плодів, та на ньому є сила-силенна пташиних гнізд, отож якийсь час можна прохарчуватися і пташиними яйцями, і пернатими мешканцями дерева.

– Друзі, погляньте: вгорі є справжні природні гамаки, – сказав Паганель. – Якщо міцніше прив’язатися, на них можна навіть спати. До того ж нема чого боятися хижаків чи волоцюг – із такої позиції загін із сімох чоловіків може відбити атаку цілого племені.

– Авжеж, – зауважив Том Остін, – от тільки зброї бракує.

– Мої револьвери в порядку, – заявив Гленарван.

– І мої теж, – сказав Роберт.

– А яка від них користь? Хіба що мосьє Паганель знайде ще й спосіб виготовити порох, – зауважив Том Остін.

– У цьому немає необхідності, – сказав Макнабс, показуючи друзям цілком суху порохівницю. – Але мене цікавить інше: як далеко ми зараз від узбережжя Атлантичного океану?

– Миль за сорок, не більше, – відповів географ. – Мабуть, друзі мої, я видеруся вгору та погляну, що там робиться на білім світі.