Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Удосвіта загін знову вирушив у дорогу. Коні йшли бадьоро серед високої трави. Дедалі рідше траплялися водойми. Талькав постійно тримався попереду, обстежуючи зарості та полохаючи чолінас – небезпечних гадюк, від укусу яких протягом години може загинути навіть бик.

На нічліг стали коло покинутого ранчо – обвалькованої зовні халупи з гілок, навколо якої зберігся напівзогнилий гострокіл. За кілька кроків від хатини знайшли яму, що колись слугувала за вогнище. Усередині житла була лава, застелена бичачою шкурою, казанок, рожен і чайник для мате – напою з листя одного з південноамериканських дерев. Талькав приготував кілька кухлів цього чаю, і мандрівники із задоволенням запили ним вечерю.

Наступного дня спека стояла нестерпна, та все ж маленький загін знову рушив на схід. На його шляху не раз траплялися величезні череди корів та биків, які через задуху не мали сили пастися й сумирно лежали на траві. Пастухів ніде не було видно, і лише їхні вівчарки стерегли худобу.

Ближче до полудня місцевість почала змінюватися. Злаки тепер траплялися рідше. Тут і там виднілися низькорослі колючі чагарі. Корму для коней ставало дедалі менше. Паганель поцікавився у Талькава, де той розраховує знайти воду.

– В озері Салінас, – відповів індіанець.

– А коли ми до нього дійдемо?

– Завтра ввечері.

Оскільки спека й далі тривала, воду довелося економити.

Увечері, після тридцятимильного переходу, влаштували привал. Уночі цілі хмари москітів і комарів не дали нікому відіспатися. Поява цих комах означала майбутню зміну вітру, і невдовзі він дійсно змінив напрям і дув тепер із півночі.

Коні були стомлені до краю та помирали від спраги, хоча вершники заради них зменшили свою порцію води.

Малреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив, що помітив удалині озброєних індіанців. Це порадувало лорда Гленарвана, але не Талькава, який не бажав зустрічі з кочівниками, вважаючи їх грабіжниками. За його командою члени експедиції збилися щільним гуртом і налаштували до бою всю свою зброю.

Незабаром індіанці наблизилися на відстань пострілу. Проте їхній загін складався всього з десяти чоловік, і це заспокоїло патагонця. Гленарван рушив був до них, та не встиг проїхати й двадцяти футів, як кочівники повернули коней і блискавично щезли.

– Хто вони, ці індіанці? – спитав Паганель.

– Гаучо, – відповів Талькав.

– Немає чого було вживати запобіжних заходів, – сказав француз.

– Чому? – поцікавився майор.

– Тому що гаучо – мирні пастухи. Ці індіанці подумали, що ми грабіжники, і тому втекли.

– А мені здається, вони просто не наважилися напасти на нас, – пробурчав Гленарван, прикро вражений тим, що йому не вдалося розпитати цих тубільців.

О восьмій годині вечора Талькав повідомив, що вони наближаються до озера Салінас, і вже за чверть години мандрівники стояли на його крутому березі. Але тут їх спіткало страшне розчарування: в озері не було ані краплини води.

Колись давно численні експедиції вирушали з Буенос-Айреса в ці краї по кухонну сіль, адже води озера Салінас містять її у великій кількості. Та зараз через неймовірну спеку тонкий шар води випарувався й сіль випала в осад, перетворивши дно озера на блискуче дзеркало.

Коли Талькав казав, що вони знайдуть тут питну воду, він мав на увазі не саме озеро Салінас, а безліч струмків і річечок із прісною водою, що впадають у нього. Тепер і вони пересохли – всю вологу випило сонце.

Залишки затхлої води в бурдюках стали непридатними для пиття. Виснажені мандрівники сховалися під шкіряним наметом, забутим тубільцями. Їхні так само знесилені коні намагалися жувати сухі водорості та очерет понад берегом.

Паганель спитав патагонця, що, на його думку, треба робити далі. Географ з індіанцем заговорили швидко, але Гленарван зміг зрозуміти кілька слів з їхньої розмови.

– Мені здалося, ніби провідник хоче, щоб ми розділилися, так? – спитав він.

– Справді, – сказав Паганель. – Талькав пропонує тим, у кого коні вже зовсім виснажилися, й далі поволі рухатися вздовж тридцять сьомої паралелі. А тим, у кого коні в кращому стані, пропонує випередити перший загін і вирушити на пошуки річки Гуаміні за тридцять миль звідси. Якщо вода в цій річці є, другий загін просто дочекається першого на її березі. Якщо ж Гуаміні також пересохла, він рушить назад – назустріч товаришам, щоб вони не витрачали сили на марну подорож.