Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

– А що робити, якщо й ця річка висохла? – спитав Том Остін.

– Доведеться повернути на сімдесят п’ять миль на південь, до відножин Сьєрра-Вентана. Там є безліч річок, що збігають із гір. О цій порі вони повноводні.

– Мій кінь іще тримається, – сказав лорд Гленарван, – і я можу поїхати з провідником.

– О, мілорде, візьміть і мене з собою! – благально попросив лорда Роберт, ніби йшлося про легку приємну прогулянку. – У мене чудовий кінь… Прошу вас!

– Гаразд, – згодився Гленарван. – Утрьох ми напевно відшукаємо якесь джерело!

– А ви, друже Паганелю, маєте очолити решту загону, – озвався майор. – Адже ніхто краще за вас не зможе відшукати те місце, яке Талькав призначить для зустрічі, а ще ви чудово знаєте маршрут і пампу.

– Але, дорогий Гленарване, як же ви самі порозумієтеся з Талькавом? – здивувався Паганель.

– Не думаю, щоб нам довелося довго з ним розмовляти, – відповів лорд, – а за потреби тих іспанських слів, які я знаю, цілком вистачить.

Уже на світанку коней Талькава, Гленарвана і Роберта Ґранта засідлали, напоївши перед дорогою рештками гнилої води з бурдюків. Вершники сіли на коней і вже невдовзі втратили з очей ту частину загону, якою тепер опікувався географ.

Пустеля Салінас, що нею скакали вершники, була рівниною, на якій росли рідкі чагарі та мімози. Подекуди траплялися відкладення солі, що виблискували на сонці. Якби не пекуча спека, можна було б подумати, що це не солончаки, а справжні крижані поверхні.

Зовсім по-іншому виглядала Сьєрра-Вентана, розташована на вісімдесят миль далі на південь. Якщо річка Гуаміні теж пересохла, саме в цей родючий край довелося б вирушити розвідникам. Північно-західні схили Сьєрра-Вентани вкриті буйними травами, а біля підніжжя шумлять ліси з різноманітних видів дерев і чагарників. Там можна зустріти ріжкове дерево, білий та червоний квебрахо з цінною деревиною, насичений ефірними оліями наудубай, віраро з розкішними бростями лілових квітів, і велетня тімбо, який у затінку своєї гігантської крони може сховати цілу череду. І все це розкішне багатство природи живлять численні річки, що збігають схилами гірського пасма Вентана.

Коні прудко мчали вперед. Індіанець часто обертався і схвально поглядав на Роберта, який упевнено тримався в сідлі.

– Браво, Роберте! – сказав хлопчикові Гленарван. – Схоже, Талькав задоволений з тебе. Станеш чудовим кавалеристом!

– Це, звичайно, добре, – сміючись, промовив Роберт, – але батько мріяв зробити з мене моряка.

– Одне другому не зашкодить…

– Мій бідний батько! – Згадка про батька засмутила хлопчика. – Він був таким добрим! Коли ви познайомитеся з моїм батьком, то неодмінно стоваришуєте з ним! Ми ж знайдемо його, правда?

Під час цієї розмови їхні коні стишилися і, дрібно перебираючи ногами, пішли повільніше, ступою.

– Так, – відповів лорд Гленарван. – Талькав указав нам слід, а наш провідник заслуговує на довіру.

У цю хвилину патагонець подав знак, щоб вони поквапилися. Проте невдовзі стало очевидним, що виснажені тварини, крім дивовижного коня Талькава, так довго бігти не можуть, тож опівдні довелося дати їм годинний перепочинок.

Близько третьої години дня попереду заблищала срібляста смуга.

– Вода! – вигукнув Гленарван.

Тепер уже не було потреби підганяти коней – тварини самі щодуху помчали вперед. За кілька хвилин вони вже добігли до берега Гуаміні й кинулися в річку, принагідно скупавши в благодатних водах і своїх вершників.

– Ой, як смачно! – сміявся Роберт, повними жменями зачерпуючи прозору воду потоку.

– Дякувати Богу, сподівання наших друзів не марні, – сказав Гленарван, відсапуючись. – Тут досить води, якщо тільки ми не вип’ємо її всю до краплі.

– Можливо, варто відразу ж вирушити їм назустріч? – спитав Роберт. – Так ми позбавили б їх кількох годин страждань.

– Справедливо, мій хлопчику, але як ми повеземо воду, адже всі бурдюки приторочені до сідла Вілсона, а його з нами немає. Тому краще буде дочекатися прибуття другого загону, як і домовлялися. Зате ми приготуємо для них затишний нічліг.

Тим часом Талькав подався шукати відповідне місце для привалу. Невдовзі він знайшов на березі критий загін для худоби, загороджений з трьох боків.

– Ну, коли місце для нічлігу ми вже маємо, – мовив Гленарван, – саме час подумати про вечерю. Чи не спробувати нам уполювати якої звірини, га, Роберте, ти готовий?

– Так, сер, – охоче відповів хлопчик, завдавши на плече карабін.