Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Здавалося, що на берегах Гуаміні збирається вся дичина з навколишніх рівнин. Цілими зграями бродили по мілинах і злітали в повітря схожі на червоних куріпок тінаму, чорні рябчики, жовті деркачі та водяні курочки з чудовим зеленим оперенням. Чотириногих – ні хижих, ані травоїдних – не було видно, але Талькав, указавши на прибережні хащі, дав зрозуміти, де саме ховаються ці тварини.

Оскільки косулі й гуанако швидко втікали, не даючи змоги мисливцям наблизитися на відстань пострілу, то вирішили звернути увагу на менш прудку дичину, і незабаром їм вдалося підстрелити цілу дюжину куріпок та деркачів; окрім того, Гленарван влучно поцілив у поросятко пекарі, а Роберт уполював рідкісну тварину – броненосця, м’ясо якого місцеві жителі вважають справжнім делікатесом. Талькав помітив нанду – південноамериканського страуса – і погнав свого коня чвалом просто на здобич. Наблизившись, він метнув болас так віртуозно, що ремінь миттєво обкрутився птахові навколо ніг. Ще кілька секунд – і здобич лежала, розпластавшись на землі.

Після вдалого полювання вдоволені мисливці зі своїми трофеями повернулися до місця нічлігу – готувати вечерю.

Зі страуса здерли цупку шкуру і нарізали його м’ясо на тоненькі скибочки. За порадою Талькава броненосця, заздалегідь випатравши, поклали на розжарене вугілля в його ж власному панцирі. За вечерею всі троє задовольнилися самими смаженими куріпками. Запивали їжу холодною водою, яка здалася мандрівникам смачнішою за всі вина світу.

Настала беззоряна ніч перед молодиком, над безмежною пампою залягла велична тиша. Лорд Гленарван, Роберт і патагонець міцно спали, розпроставшись на розкішній трав’яній постелі. Стомлені коні теж полягали на землю. Лише Таука спав стоячи, навіть уві сні готовий кинутися вперед на перший заклик свого господаря.

Удосвіта подув легкий вітерець. Протягом години вершники мовчки рухалися на захід, доки вдалині не почулися сигнальні постріли.

– Це вони! – вигукнув лорд Гленарван.

Хоч би якою радісною була зустріч, та Паганель, Макнабс, Остін, Вілсон і Малреді помирали від спраги. На щастя, два загони зустрілися вже неподалік річки, і мандрівники, тепер у повному складі, повернули до своєї стоянки.

Після того, як прибульці втамували спрагу, коло багаття всіх нагодували розкішним сніданком. О десятій ранку лорд Гленарван подав сигнал вирушати. Мандрівники наповнили бурдюки свіжою водою, і загін вирушив у дорогу.

Увечері третього листопада члени експедиції зупинилися на привал на кордоні між пампою та землями провінції Буенос-Айрес. Позаду залишилася половина шляху. Саме в цих краях Талькав розраховував зустріти племена, в руках яких, як він сподівався, досі перебували Гаррі Ґрант і двоє його товаришів.

Відтоді, як мандрівники покинули береги Гуаміні, температура спадала з кожним днем, тож тварини й люди, змучені бездощів’ям і спекою, нарешті змогли дихати на повні груди.

Паганель їхав, розмовляючи з Талькавом. Потім він звернувся до Гленарвана.

– Сер, нашого провідника, – сказав він, – вельми дивує одна обставина.

– Яка саме?

– Скрізь, куди не кинеш оком, не видно ані індіанців, ані слідів їхніх стоянок, хоча зазвичай цілими загонами вони борознять ці рівнини в усіх напрямках: то вони переганяють худобу, то пробираються до Кордильєр, щоб продати там вовняні килими тутешньої роботи чи батоги з бичачої шкіри.

– А які племена наш провідник розраховував зустріти в цій частині рівнини?

– Ті, в чиїх руках перебували полонені-європейці; ними правлять вожді Кальфоукоур, Катріель та Янчетрус. Я й сам не менше від Талькава здивований тим, що нам досі не трапились їхні сліди.

– То що ж робити? – спитав Гленарван.

– Патагонець вважає, що нам слід і далі рухатися на схід до форту, що має назву Індепенденте, тобто «Незалежний». Якщо там ми не дізнаємося нічого про капітана Ґранта, то хоча б з’ясуємо, куди поділись індіанці. Щоб дістатися туди, треба близько двох днів.

Перед лордом Гленарваном постало нове складне завдання. Він замислився. Не було сумнівів у тому, що не просто так червоношкірі раптом розчинилися в просторах пампи. Але якщо Гаррі Ґрант і справді перебуває в полоні в одного з місцевих племен, необхідно з’ясувати, куди його відвели індіанці: на північ чи на південь.

Надвечір на обрії постала грива гір. Ці пагорби називалися Сьєрра-Тапалькем, і мандрівники вирішили стати табором біля їх підніжжя.