– Індіанці нічого не знають про географічні координати, а якщо розповісти йому історію з пляшкою і посланням, навряд чи він сприйме її не як таку собі казку, – відповів Паганель.
– Тоді якось простіше розтлумачте йому все!
Таке пояснення потребувало чималих зусиль від географа, якому раз по раз доводилося доповнювати свою промову якоюсь неймовірною жестикуляцією. Талькав незворушно дивився, як нещасний учений вимахує руками, метушиться, намагаючись добрати слів чи хоча б на мигах пояснити речі, невідомі розумінню тубільця. По тривалій своїй лекції знесилений Паганель нарешті замовк і запитально витріщився на тубільця.
Талькав стояв нерухомо. На обличчі майора Макнабса з’явилась іронічна усмішка, і Паганель, якого це взяло за живе, зібрався був знову роз’яснювати, та індіанець рухом руки зупинив його.
– Ви… шукаєте бранця? – спитав він.
– Слушно! – зрадів Паганель.
– Він має бути десь на прямому шляху, який веде від заходу до сходу сонця?
– Саме так!
– Тоді, якщо буде треба, ми йтимемо до самого сонця, – урочисто промовив Талькав.
Паганель від захоплення мало не скакав, він негайно переклав слова патагонця. Саме час було розпитати Талькава, чи не чув він що-небудь про якихось чужоземців, які б останнім часом потрапляли в полон до індіанців.
– Трохи, – коротко відповів патагонець.
Паганель, хвилюючись і насилу добираючи слова, далі розпитував патагонця:
– Хто був цей бранець?
– Білий чоловік. Кажуть, дуже сміливий.
– Мій батько! – вигукнув Роберт Ґрант, а потім, звертаючись до Паганеля, спитав: – Як сказати по-іспанськи: «Це мій батько»?
– Es mi padre, – відповів географ.
Роберт схопив Талькава за руки і з глибоким почуттям мовив:
– Es mi padre!
– Твій батько? – здивувався патагонець.
На розумному й спокійному обличчі індіанця відбивалося співчуття.
Проте Паганель іще не закінчив. Він просто бомбардував своїми запитаннями Талькава, і відразу ж діставав відповіді.
Так усі дізналися, що європейця спочатку захопило в полон одне з племен, які кочують на рівнині між річками Колорадо та Ріо-Негро.
– А де він був останнім часом? – спитав Паганель.
– У вождя Кальфоукоура, – відповів Талькав.
– Це далеко від нашого маршруту?
– Близько.
– А що за один цей вождь?
– Він ватаг племені пойуче. Це людина з двома язиками і двома серцями.
– Тобто торгує на два базари, або, сказати інакше, хитра шельма, – кивнув Паганель. – Чи зможемо ми порятувати нашого друга?
– Можливо, якщо він усе ще там. Я чув про нього давно. Відтоді сонце двічі посилало літо в пампу.
– Талькаве, ви казали тільки про одного бранця. А інших не було?
– Це мені не відомо.
Можливо, полонених розлучили на самому початку. Але набагато важливішим було інше: серед індіанців усе ще ходили чутки про європейця, який потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місце, куди доставили полоненого, і навіть згадка про його мужність – усе це, без сумніву, мало безпосередній стосунок до капітана Гаррі Ґранта.
Загін із новим піднесенням рушив на схід. Шлях пролягав глинистою рівниною, яку вітри згладили за багато років: на ній не було ні каміння, ні розсипів гравію. Воду можна було знайти лише в невеликих ставочках, виритих індіанцями для водопою худоби. Зрідка траплялися справжні чагарникові нетрі; серед них подекуди височіли білі стовбури ріжкових дерев, чиї плоди були наповнені відсвіжливою смачною м’якоттю.
26 жовтня був важкий день. Під вечір мандрівники планували вже дістатися Ріо-Колорадо, тож від самого ранку підганяли коней, доки на горизонті не заблищала затока однієї з найгарніших річок пампи.
Найперше, що зробив Паганель, це роздягнувся й викупався в червонястій від глини річковій воді.
Течія в річці була надто швидкою, щоб пускати коней уплав. На щастя, рухаючись угору річкою, мандрівники натрапили на підвісний міст, побудований індіанцями з гілок, скріплених ремінцями, і перебралися по ньому на лівий берег.
Наступні два дні минули без пригод. Перед заходом сонця коні спинилися на березі великого озера Лаукем, гірка вода якого містить багато мінеральних солей. Ніч була б спокійною, коли б не мавпи сапажу та дикі собаки навколо. Цілі зграї цих тварин влаштували справжній концерт, який довго заважав мандрівникам спати.
Пампа простяглася від тридцять четвертого до сорокового градуса південної широти. Слово «пампа» означає «низовина, поросла травою». Розкішні луги, на яких подекуди ростуть гайки акацій, надають західній частині пампи неповторного вигляду. Підсоння не таке м’яке, як на узбережжі, тут завжди сувора зима і спекотне літо. Зараз, у жовтні, погода стояла посушлива і надзвичайно спекотна.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу