Жюль Верн - Діти капітана Ґранта

Півтори години лорд, Роберт і Паганель швидко йшли, намагаючись не відстати від велетня-патагонця. Мальовнича місцевість довкола них біля підніжжя Кордильєр була напрочуд родюча. Широкі озера, сполучені між собою мережею річок і струмків, живили вологою зелені розкішні рівнини. У цьому царстві ставків плавали чорноголові лебеді й походжали водою страуси нанду, яких до половини ховала висока трава. Сірі горлиці з білими смужками на шиї та жовті кардинали пишалися на гілках дерев, немов живі квіти, а співочі птахи наповнювали повітря дзвінким різноголосим співом.

Тольдерія, як називають своє поселення тубільці, лежала в глибині долини, затиснутої відножинами Анд. Тут мешкали близько тридцяти індіанців-кочівників, які пасли стада корів, биків, табуни коней та отари овець.

Талькав узявся вести переговори і вигідно домовився. Сім низькорослих конячок при повній збруї, сто фунтів в’яленого м’яса, кілька мірок рису та десяток міхів для води індіанці погодилися віддати за двадцять унцій золота. Невдовзі всі троє повернулися до табору, де їх зустріли захопленими вигуками.

Паганель став ніби справжньою тінню Талькава – не відступав від нього ні на крок: нарешті він на власні очі бачив живого патагонця. Француз раз у раз обсипав незворушного тубільця іспанськими фразами, і той терпляче вислуховував його та відповідав.

– Якщо я іноді помилюся у вимові, будьте поблажливі до мене, – зауважив географ. – Буває ж таке! Я й гадки не мав, що іспанської мови мене колись навчатиме патагонець!

22 жовтня о восьмій ранку Талькав подав сигнал вирушати. Тепер на мандрівників чекав спуск пологим схилом до узбережжя. За хвилину до початку походу Талькав свиснув, і тієї-таки миті з сусіднього гайка вибіг баский кінь аргентинської породи, про яких кажуть «саганистий», тобто на високих ногах. Це була чудова тварина темно-гнідої, або карої, масті, сильна й горда. Кінь мав кличку Таука, що означає «птах», і був цілком гідний її.

Талькав виявився прекрасним вершником і мисливцем. До його сідла були приторочені предмети, якими часто користуються мешканці аргентинських рівнин: ласо – аркан із петлею для ловитви тварин, та болас – грізна зброя, що складається з трьох кам’яних куль, з’єднаних довгим шкіряним ременем. Спорядження патагонця завершував довгоствольний карабін.

Покинувши долину біля підніжжя гір, загін потрапив на сипкі піщані дюни, де в повітрі постійно висіли найдрібніші порошинки піску, що набивався в очі й ніс. Та це не завадило мандрівникам хутко просуватися вперед, і до шостої години вечора Кордильєри вже були ледь видні на горизонті.

На перепочинок спинилися на березі швидкоплинної і каламутної річечки Неукен, затиснутої між високих червонястих крутосхилів. А надвечір наступного дня овид суціль заволокли хмари, що свідчило про зміну погоди. Патагонець, поглянувши на географа, вказав на західну частину неба.

– Боюся, – сказав Паганель своїм супутникам, – що погода погіршується.

Він не помилився: опівночі здійнявся шалений вітер. Коні полягали на землю, люди збилися до купи, попритулявшись один до одного. Проте несподівано вітер ущух, і решта ночі минула спокійно.

До місця, де річка Ріо-Колорадо перетинає тридцять сьому паралель, залишалося близько трьох днів дороги. Гленарван нетерпляче чекав зустрічі з тубільцями, сподіваючись дістати хоч якусь звістку про капітана Ґранта. Проте їх маршрут пролягав безлюдними місцями, куди рідко заходять кочівники-індіанці.

Талькав здогадувався, що загін не намагається добутися до якого-небудь міста, бо щоранку мандрівники починали свій рух назустріч уранішньому сонцю, що сходило над небокраєм, і протягом дня не змінювали свого напряму. Надвечір сонце завжди сідало в них за спиною. Але стриманий патагонець не виказував свого здивування і досі ні разу не запитав про маршрут. Та все ж того дня, коли загін дістався широкої дороги, якою пастухи перегонили худобу, Талькав зупинив коня і, звертаючись до Паганеля, сказав:

– Це дорога на Кармен.

– Я знаю, – відповів географ.

– Ми повернемо туди? – спитав індіанець.

– Ні.

– Куди ж ми йдемо?

– На схід.

– Тоді ми нікуди не потрапимо.

У цей момент лорд Гленарван, наблизившись до Паганеля, спитав, чому зупинився провідник.

– Нашого друга цікавить, куди ми прямуємо, – пояснив Паганель.

– Авжеж, наш маршрут і справді має здаватися йому дивним, – зауважив Гленарван. – Послухайте, а чом би вам не розповісти патагонцеві про мету нашої експедиції?