Змертвілі, пониклі обличчя – не тритисячний натовп, ні, – одне загальне, єдине обличчя. Втілення вигнання, що втратило надію, – воно таке саме тут, як у сотнях інших місцин у цю годину. Вся ця людська маса стояла, хоч у цьому не було потреби, так болісно притиснувшись одне до одного, що здавалася менш численною, ніж було насправді. І лише далеко позаду, там, де старі дерева загороджували проїзд, люди сиділи, лежали, стояли, притулившись до стовбурів, відокремившись від натовпу, гейби мова йшла не про їхні життя.
Коли Ґабріель побачив цей люд, його рідний народ, його раптово охопив жах. Серце тривожно забилося. Дійсність знову постала перед ним іншою, вона занадто різнилася від тієї думки, що склав собі про неї. Це були не ті люди, котрих чоловік щодня бачив у селах, на котрих спирався в своїх сміливих розрахунках. З широко розплющених очей на нього споглядала смертельна суворість і гіркота. Навколо сірі, наче ссохлі обличчя. Навіть щоки молодих здавалися запалими та поморщеними. Але ж Багратян сидів і в селянських світлицях, і в ремісників, та тоді він так само мало бачив реальність, як мандрівник, котрий проїжджає місцевістю в екіпажі.
І лише тут, у грізну, знаменну годину, сталося перше зіткнення цього відчуженого патріота з витоками його життя. Все, що він у своєму кабінеті обмізкував і розробив, раптом втратило опору, – таким незнайомим, таким відлякуючим був вигляд тих, кого провідник хотів повести за собою. Жінки ще в недільних сукнях, пов’язані шовковими хустинами, в намисті, в брязкаючих підвісками браслетах. Багато хто був зодягнений, як туркені, в широкі шаровари, на чолі – низка перлин, хоча й були побожними християнками. Сусідство стирало відмінності і в зовнішньому вигляді людей, особливо в таких забутих селах, як Вакеф і Кебусія. Ґабріель бачив чоловіків у темних ентарі, бородатих, у фесках чи хутряних шапках. Стояла спека, дехто з них був у розхристаних сорочках. Шкіра на грудях, на відміну від засмаглої та жилавої селянської шиї, була на диво білою. Сивочолі жебраки-сліпці, схожі на пророків, вигулькували в натовпі то тут, то там – немов душі, що волають до розплати на Страшному суді.
Попереду всіх стояв Геворк, танцюрист із соняшником у руці. Обличчя недоумка виражає не повсякчасну готовність до послуг, а докір земної юдолі, звернений до іншого світу.
Багратян торкнувся своєї куртки холодною, як лід, рукою. Але торкнувшись, відчув опік, як від кропиви. І в ту ж мить спливло питання: «Чому саме я? Як я буду з ними говорити? Як я посмів взяти це на себе?» Відповідальність насунулася на чоловіка, як сонячне затемнення з миготливими в сутінках тінями лиликів. Підла думка: «Втікати звідси! Сьогодні ж! Байдуже куди!»
Але ось Тер-Айказун почав повільно доносити до свідомості мас свої слова. Слова та фрази набували сенсу. Сонячне затемнення на небі Ґабріеля скінчилося. Тер-Айказун нерухомо стояв на горішній сходинці ґанку. Ворушилися тільки губи та легко здіймався наперсний хрест, коли владика промовляв. Гострий клобук кидав тінь на воскове обличчя, запалі щоки обрамляла чорна борода з двома клинами сивини. Напівзаплющені очі – як таємничі тіні на обличчі. Здавалося, він був у цей час не майбутнім свідком чогось нереального, а вже пережив і зазнав усього, тому тепер може нарешті й відпочити. Незважаючи на те, що вірменська, як усі східні мови, тяжіє до високого стилю та пишної образності, парох промовляв короткими, мабуть, навіть занадто сухими фразами.
Треба чітко уявляти собі, які наміри уряду. Із присутніх тут людей похилого віку навряд чи знайдеться хоч один, хто не пізнав, якщо не на власній шкурі, то з досвіду своїх закатованих рідних в Анатолії, що таке погроми. А Христос не за заслуги помилував Муса-Даг, захистив його в своєму милосерді. Впродовж довгих благодатних років у селах жили мирно, тоді як у цей же час десятки тисяч співвітчизників в Адані й інших місцях вирізали до ноги. Однак треба чітко відрізняти погром від депортації. Погром триває чотири, п’ять, в гіршому випадку – сім днів. Смілива людина завжди зуміє дорого продати своє життя. Укриття для жінок і дітей можна підготувати. Люта солдатня швидко втамовує спрагу крові, навіть найбільш звіроподібних заптіїв охоплює потім відраза до скоєного ними ж. Хоча уряд завжди сам організовував погроми, він ніколи не визнавав себе до них причетним. Вони виникали як наслідок безладу та закінчувалися в хаосі. Але безлад був ще й позитивною стороною цієї мерзоти, і найстрашніше, що могло тоді спіткати людину, це смерть. Не те що депортація! Тут смерть, навіть найжахливіша, – порятунок. Депортація не проходить, як землетрус, що завжди щадить якусь частину жителів і будинків. Депортація триватиме, поки останній син нашого народу не впаде від меча, не помре з голоду на дорозі або від спраги в пустелі, поки його не забере холера або сипняк. Тут діє не нестримна сваволя та розпалюється спрага крові, а щось набагато страшніше: методичність. Усе робиться за планом, розробленим у стамбульських міністерствах. Він, Тер-Айказун, знав про цей план уже кілька місяців, задовго до зейтунської катастрофи. Він знає також, що всі старання католікоса, патріарха й єпископів, прохання та погрози послів і консулів ні до чого не привели.
Читать дальше