Франц Верфель: 40 днів Муса-Дага

– У мене є всі підстави сподіватися, – циркулем Стефана Багратян перевіряв точність дистанцій, – що я знаю турецьких солдатів. Кращі з них – на фронті. А ті, що тиняються в антіохійських казармах, – ополченці, заптії та солдати нерегулярних військ. Це – бидло, здатне тільки на дрібні злочини.

Високе, трохи похиле чоло Авакяна зблідло як крейда, на відміну від розпашілого обличчя Ґабріеля, коли парубок раптом уявив себе учасником цього дивного плану оборони.

– Ми можемо розраховувати в кращому випадку на тисячу людей. Не знаю, яка ситуація з гвинтівками та боєприпасами. У кожному турецькому містечку, не тільки в Антіохії, а й усюди, стоять військові частини…

– Ми – громада загальною чисельністю в п’ять із половиною тисяч осіб, – обірвав співрозмовника Багратян. – Пощади чекати нам нізвідки. Нас очікує повільна смерть. Але Муса-Даг так легко не дасть себе заблокувати.

Авакян, вражений, намагався заперечити:

– Але чи захочуть ці п’ять тисяч діяти з вами заодно, пане Багратян?

– Якщо не захочуть, отже, гідні жалюгідної смерті в багні, на месопотамських путівцях… А я зовсім не хочу жити, зовсім не хочу рятуватися! А хочу битися! Хочу вбити стільки турків, скільки у нас буде набоїв. І якщо так тому бути, то залишуся сам на Дамладжку, разом із дезертирами.

Очі Багратяна палали не ненавистю, а гнівом, святим і праведним гнівом. Здавалося, він радий був би стояти сам віч-на-віч із багатомільйонною армією Енвера-паші. Як скажений, схопився він із місця і почав міряти кроками кімнату.

– Я не жити хочу, а хочу виправдати своє життя!

Авакян усе ж не здавався:

– Гаразд! Якийсь час ми будемо захищатися. А потім?

Ґабріель перестав крокувати кімнатою і знову спокійно сів за роботу.

– А потім… Нам доведеться впродовж двадцяти чотирьох годин вирішувати ще незліченну кількість проблем. Де помістити м’ясні припаси, склад боєприпасів, лазарет? Які будувати житла? Джерел води тут достатньо. Але як найкраще забезпечити водопостачання? Ось аркуші, на яких я накидав статут служби для бійців. Перепишіть його набіло, Авакяне. Це нам знадобиться. Взагалі, приведіть до ладу ці нотатки. По-моєму, я не так уже й багато втратив. Поки що все це – тільки в теорії, але я переконаний, що велика частина ідеї здійсненна. Ми, вірмени, постійно хизуємося своєю розумовою перевагою. Цим ми їх смертельно образили. Що ж, тепер доведемо свою перевагу на ділі!

Самвел Авакян нерухомо сидів пригнічений. Але більше, ніж думки про спільну долю, збурювали непереборні потоки, що струменіли від Ґабріеля. Багратяна огортала не сяюча, а розпечена субстанція. Що менше Ґабріель промовляв, що спокійніше працював, то густішою вона ставала. На Авакяна ця позиція справила такий сильний вплив, що він не міг зосередитися, не знаходив слів, аби висловити свої сумніви, і тільки не зводив очей із працедавця, котрий знову заглибився в роботу над військовим планом. Авакян навіть не розчув слів господаря, тому той нетерпляче повторив:

– А тепер ідіть униз, Авакяне. Скажіть, що я до обіду не прийду. Нехай пришлють мені з Мисаком чогось попоїсти. Мені не можна втрачати ні хвилини. Крім цього, не хочу нікого бачити до зборів, жодної людини, затямили? Навіть мою дружину!

Народ почав сходитися незабаром після полудня. Як було домовлено, мухтари самі контролювали всі три входи в парковій огорожі, щоб засвідчити особу кожного учасника зборів. Однак ця обережність виявилася зайвою, позаяк Алі Назіф разом із усіма постовими таємно, не попрощавшись із людьми, з котрими прожив стільки років, відбув в Антіохію. Та й родичів листоноші-турка і мусульманських сусідів не було видно. Останні групи пройшли крізь контроль задовго до призначеного часу. Потім ворота та хвіртки замкнули на засуви. Народ скупчився на майданчику перед віллою – близько трьох тисяч людей. Перед лівим крилом будинку був просторий дворик, його на прохання Тер-Айказуна огородили кількома рядами мотузок для білизни, і туди нікого не впускали.

На високому ґанку будинку зібралися відомі люди Муса-Дага. Сходи, що ведуть до ґанку, слугували ораторською трибуною. Писар йогонолукської громади поставив біля нижньої сходинки столик, аби нотувати найважливіші рішення.

Ґабріель хотів якнайдовше залишатися в своїй кімнаті, вікна якої виходили на подвір’я з юрбою, щоб не розтратити душевну повноту цієї хвилини на випадкові розмови. Він вийшов із дому, тільки коли Тер-Айказун за ним послав.