Стежка стала рівною, і мандрівники прискорили крок. Ґонзаґо заговорив про найістотніше:
– А як же Ґабріель? Чому він залишається тут? Хі-ба у нього немає жодного способу вибратися з Туреччини?
– Під час війни? Куди? Ми – турецькі піддані… Ґабріель військовозобов’язаний… Паспорти у нас відібрали… Хто зрозуміє, що задумали ці дикуни?
– Але ви, Жульєтто, достатньо схожі на француженку… Ні, більше ви схожі на англійку…
– На француженку, на англійку… Це ви до чого?
– Трохи рішучості, і ви самі пройдете де треба…
– Я – дружина і мати!
Зараз Жульєтта йшла настільки швидко, що Ґонзаґо навіть відстав. Вона почула, як до неї долетів, наче подих, напівшепіт:
– Життя є життя…
Пані Багратян різко обернулася:
– Якщо ви так гадаєте, то навіщо залишаєтеся в Азії?
– Я? Та війна стосується всіх чоловіків на світі.
Жульєтта сповільнила крок.
– Та вам це так легко, Ґонзаґо. Якби ми мали ваш американський паспорт! Ви ж без проблем можете приєднатися до ваших супутниць у Дамаску чи Бейруті. Чом би й ні? Приросли ви, чи що, до цього Богом забутого клаптика землі?
– Чому? – тепер Моріс ішов пліч-о-пліч із Жульєттою. – Чому? Якби я навіть знав точно, вам, Жульєтто, я, далебі, найменше зважився б це сказати.
На повороті дороги їх чекав Восканян. Він зробив над собою зусилля і приєднався до відсталої пари. Час від часу вчитель кидав на Жульєтту похмуро-наказовий погляд. До воріт саду Багратянів ніхто не промовив жодного слова.
Божою милістю немов із натхнення влаштував Ґабріель свою генеральну репетицію майже в останню мить: на під’їзді його чекав Алі Назіф, рябий жандарм.
– Господарю, я прийшов за моїми меджидіями, в рахунок яких ти дав мені завдаток.
Ґабріель вийняв із гаманця один фунт стерлінгів і спокійно простягнув його Алі Назіфу, котрому чекати, не проявляючи нетерпіння, поки не виконає свого зобов’язання, було чимось само собою зрозумілим.
Старий заптій обережно взяв банкноту.
– Я роблю важкий проступок, порушивши наказ. Стережися, щоб не видати мене, ефенді!
– Гроші ти взяв. Кажи!
В Алі Назіфа забігали очі.
– Через три дні по селах будуть ходити мюдір і капітан поліції.
Багратян поставив свою палицю в кут і зняв із плеча польовий бінокль.
– Он як? І що хорошого скажуть нам, у наших селах, капітан поліції та мюдір?
Жандарм став потирати своє неголене, щетинисте підборіддя.
– Ви маєте піти звідси, ефенді, всі до єдиного. Так велять каймакам і валі. Заптії зберуть усіх вас, із Суедії й Антіохії, і поведуть на схід. Та тільки в Алеппо – можу і це тобі сказати – вам не дозволять зупинитися. Це забороняється через консулів.
– А ти, Алі Назіфе, також будеш серед цих заптіїв?
Рябий був вкрай обурений:
– Іншалла! Слава Богу, ні! Хіба я не прожив із вами дванадцять років на посаді коменданта всієї округи? Й усі були задоволені? День і ніч наглядав, аби був лад. А тепер через вас втрачаю хороше місце. Така ось людська невдячність! Наш пост скасовується, остаточно та безповоротно.
Багратян тицьнув йому в руку кілька цигарок, аби трохи розрадити бідолаху.
– А тепер, Алі Назіфе, скажи мені, коли розформують твій пост?
– Мені наказано сьогодні ж вирушати із загоном в Антіохію. А потім сюди прибуде мюдір із цілою ротою.
У двері входили Жульєтта, Іскуя та Стефан. Присутність Алі Назіфа не викликала в них жодних підозр. Ґабріель вивів заптія з передпокою на майданчик перед будинком, засипаний галькою.
– Виходячи з того, що ти мені повідомив, Алі Назіфе, села три дні залишатимуться без нагляду.
Ґабріель, вочевидь, засумнівався у правильності цього повідомлення. Переляканий жандарм стишив голос:
– О, ефенді, якщо ти про мене згадаєш, то мене повісять та ще й причеплять дошку з написом «державний зрадник». А я, незважаючи на це, все тобі розповідаю. Впродовж трьох днів у селах не буде жодного заптія, бо пости будуть заново формуватися в Антіохії. Потім вам дадуть ще кілька днів на збори.
Ґабріель пильно дивився на горішні вікна свого будинку, ніби боявся, що Жульєтта за ним спостерігає.
– Алі, ви були зобов’язані представити списки жителів?
Рябий із відвертою зловтіхою йому підморгнув.
– Тобі, ефенді, сподіватися нема на що! На багатих та освічених вони найбільше злі. Що за радість, кажуть, якщо бідні та працьовиті вірмени здохнуть, а панове дуки й адвокати залишаться в країні! Ти у них на особливо поганому рахунку. Твоє ім’я, ефенді, буде в списку першим. Вони весь час про тебе казали. І думати нічого, що вони твою сім’ю пожаліють. Це вони абсолютно точно обмізкували. До Антіохії ви будете разом. А там вас розлучать.
Читать дальше