Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Він спробував зрозуміти, як же це сталося, що його найпотаємніші думки вже набули таких реальних обрисів. Ось вони вимальовуються на нічному небі силуетами трьох наметів. Як так сталося? Але ні, він не міг зараз міркувати, занадто багато почуттів тіснилося в душі.

Ґабріель закурив нову цигарку і раптом побачив неподалік від себе привида. Той також закурив. Примара була в смушевій шапці турецького солдата і спиралася на піхотну гвинтівку. Риси обличчя приблуди Багратян не міг розгледіти, але те, що дозволив побачити слабкий вогник цигарки, було, далебі, дуже худим обличчям. Ґабріель гукнув привида, але той не зрушив із місця навіть після другого і третього окликів. Багратян вийняв армійський пістолет і, голосно клацнувши, зняв запобіжник. Це була зайва формальність, оскільки Ґабріель відчував, що тінь нічого проти нього не вдіє. Примара ще трохи постояла, потім вибухнула якимось булькаючим і байдужим сміхом, вогник цигарки зник, а з ним і людина.

Ґабріель розштовхав заспаного Христофора:

– Тут є якісь люди. Гадаю, з дезертирів.

Керуючий анітрохи не здивувався.

– Так, це, либонь, дезертири. Бідолахам нелегко тут.

– Я бачив тільки одного.

– Може, Саркіса Кілікяна?

– А хто такий Саркіс Кілікян?

– Astwadz im! О Боже!

Христофор втомлено відсахнувся – це, либонь, означало, що висловити словами, хто такий Саркіс Кілікян, неможливо. Однак своїм людям – всі вони прокинулися – Багратян наказав:

– Ідіть шукайте його! Візьміть чогось попоїсти. Людина явно голодна.

Христофор і Мисак вирушили на пошуки, взявши з собою кілька бляшанок консервів і ліхтар, проте через якийсь час повернулися ні з чим. Цілком імовірно, що в останню мить їм усе ж стало страшно.

Якщо вечір напередодні навіяв тугу, то ранок приніс розчарування. Світ постав у тумані. Серця людей переповнилися тривогою. Сонце зійшло невидимо. Вирішено було все ж піднятися на один із голих шпилів, звідки відкривалися, повільно виростаючи з туману, море та суходіл.

Багратян озирнувся навколо:

– Кілька тижнів тут цілком можна було б прожити.

Він сказав це так, немов захищав красу Муса-Дага від несправедливих нападок. Грікор у своєму незворушному спокої удостоїв поглядом уже бурхливе море.

– Колись, у мій час, в ясну погоду звідси можна було побачити Кіпр.

Ніхто не посміявся над цими словами і не спитав: невже острів Кіпр, розташований онде, на південному заході, поплив ще далі в Середземне море з того часу, як англійці зробили його своєю військово-морською базою?

Багратян також зацікавився Кіпром:

– Від мису Андрія до гирла Оронта не буде і п’ятдесяти морських миль. І все ж за той час, що я тут, ще жоден англійський чи французький корабель не показувався біля узбережжя.

– Тим не менше вони засіли на Кіпрі.

Промовивши ці безперечно заспокійливі слова, Грікор обернувся до Кіпру спиною і став байдуже розглядати безкраї простори на півдні та сході, про які десятки років нічого не чув. Крізь просвіти в тумані, що танув, чітко вимальовувалися арки римського акведука в Селевкії. Над голими вершинами східного Дамладжка висіло сите іржаве сонце. Сірими та брунатними виступами спускалися схили пагорбів до Антіохії. Незбагненним здавалося те, що в порожніх складках Землі, на цих незайманих рівнинах, судилося жити сотням тисяч людей.

Картина цієї мирної пустелі спонукала аптекаря відзначити те, чого він раніше зумисне не торкався. Його старечий палець вказував кудись удалечінь:

– Ось дивіться! Все, як і раніше! При Абдул-Гаміді тут часто весь горизонт палав, як у вогні! А ми, як-не-як, дожили до старості.

Ґонзаґо виспався краще за всіх учасників пікніка, судячи з його свіжого і підтягнутого вигляду. Він вказав на великий спирто-горілчаний завод під Суедією, рури якого вже починали диміти. Завод, розповів він, належить іноземній фірмі, директор його – грек, Моріс познайомився з ним в Александретті. Два дні тому, не більше, Ґонзаґо балакав із ним і дізнався важливі новини. Перша: американський президент і Папа Римський спільно намагаються підготувати мирну угоду, що отримує доброзичливі відгуки.

Друга новина стосується переселення вірменів: депортація поширюється тільки на анатолійські вілаєти, але не на Сирію. Він, Ґонзаґо, не може перевірити, наскільки ці відомості правдиві, але згаданий директор заводу, чоловік солідний, щомісяця веде перемовини про державні поставки з самим валі Алеппо.

У цей момент Ґабріеля охопила всепоглинаюча впевненість у тому, що будь-яка небезпека минула і що майбутнє відступило в незриму далечінь. У нього було таке відчуття, ніби він змусив здатися саму долю. У пориві подяки він вигукнув: