Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Ну скажіть самі, правда, тут прекрасно?!

Жульєтта квапила з поверненням додому. Вона ненавиділа з’являтися на люди вранці, та ще й у товаристві чоловіків. Вранці добре виглядають тільки потворні жінки, а о шостій ранку – ні світ ні зоря – леді не буває. Крім цього, їй забаглося з півгодинки ще відпочити до заутрені. Католичка, вона заради Ґабріеля перейшла перед їхнім вінчанням у григоріанськую віру. Це була одна з принесених жертв, про які вона мала звичку згадувати під час сварок. У такі миті пані Багратян засуджувала у властивій їй манері й усю Вірменську церкву. Для Жульєтти вона була занадто буденною, позбавленою шику та краси. Посилання на те, що Вірменська церква всі свої вільні кошти жертвує на шкільну освіту, жінка відкидала як занадто надумане пояснення. Але – і це головне – Жульєтті не подобалося, що григоріанські священики носять бороду, часто дуже довгу. Бородатих чоловіків француженка терпіти не могла.

Назад поверталися коротшою гірською стежкою, через Дубову балку. Цим шляхом усього за годину можна було дістатися додому. Попереду йшли Грікор, Ґабріель і Шатахян. Слідом за ними – Стефан із Іскуєю. За ними самотньо прошкував Ґрант Восканян. Зарозуміла гримаса на його обличчі свідчила, що цей насуплений учитель злий на весь світ. Він раз по раз із таємничою люттю скидав униз камінці на своєму шляху, немов замислив замах на життя тих, хто йде попереду.

Останньою йшла Жульєтта, поруч із нею – Ґонзаґо. Самвел Авакян оголосив, що трохи затримається: він скористався слушною нагодою, щоб внести поправки в свою мапу Муса-Дага.

Багратян наказав не прибирати поки що намети. Вартувати їх на Дамладжку мали позмінно стайничі. Можливо, зауважив Ґабріель, намети в недалекому майбутньому знову знадобляться для чергового пікніка. Спонукало чоловіка до цього, крім усього іншого, забобонне переконання, що такими приготуваннями можна запобігти удару долі.

Нечітка стежина щоразу губилася в гущі чагарника та насипу. Жульєттині ноги, зніжені, взуті в легкі черевички, боязко зупинялися перед кожною перешкодою. Тоді Ґонзаґо міцно підхоплював жінку під руку. Дорогою між ними відбулася розмова – уривчаста і не без викрутасів.

– Думка про те, що ми з вами, мадам, єдині тут іноземці, не дає мені спокою.

Жульєтта боязко помацала носаком взуття стежку.

– Та ви хоч грек… Начебто не зовсім іноземець…

– Як?.. Я виховувався в Америці… А ви ж не дуже давно заміжня за вірменином.

– Так, у мене є всі підстави жити тут… А у вас?

– У моєму житті підстави для вчинків завжди з’являються опісля.

Вони підійшли до місця, де дорога пішла під ухил. Жульєтта зупинилася і з полегшенням зітхнула.

– Я ніколи не могла зрозуміти, що вас сюди привело… Ви ж не дуже відверті з цього приводу… Що може робити в Александретті американець, якщо він не торгує смушком, бавовною або чорнильним горіхом?

– Як би я не таївся… тут, будь ласка, обережніше… вам охоче поясню чому… Я працював акомпаніатором у гастролюючому мюзик-холі… Огидне заняття… Хоча мій квартирний господар Грікор вельми високої про нього думки.

– Он як? А потім ви підло покинули ваших артисток… Де ж тепер трупа?

– У неї контракти на гастролі в Алеппо, Дамаску та Бейруті…

– Отже, ви втекли?

– Цілком вірно! Це була справжня втеча… одна з моїх вад…

– Втеча? Та ви такий молодий… Ну ні, у вас, либонь, були поважніші причини…

– Я не такий молодий, як вам здається…

– Господи, ну що за дорога! В мене у взутті повно камінців… Дайте мені, будь ласка, руку. Ось так.

Вона міцно вхопилася лівою рукою за Ґонзаґо, а правою витрясала свої черевички. Ґонзаґо продовжував:

– Скільки ж, по-вашому, мені років? Вгадайте!

– Зараз мені, любчику, не до цього…

Ґонзаґо серйозно і навіть начебто винувато зронив:

– Тридцять два!

Жульєтта розреготалася:

– Для чоловіка це багато?

– Я, мабуть, більше пережив, ніж ви, мадам… І коли тебе ось так теліпає по світу, тоді бачиш, де правда…

– Бозна, куди вони всі поділися… Агов! Могли б відгукнутися…

– Ми встигнемо вчасно…

Коли дорога знову стала крутішою, Жульєтта зупинилася:

– Я не звикла лазити по горах… У мене ноги болять… Побудьмо тут трішки!

– Тут ніде сісти…

– Раджу вам, Ґонзаґо, робіть ноги з Йогонолука!.. Що вам можуть зробити? Ви – американський підданий… І нітрохи не схожий на вірменина…

– На кого ж? На француза?

– От уже ж ні, не мрійте!

Дорогу перерізав струмочок, що плив Дубовою балкою. Ні містка, ні хоча б стовбура дерева, перекинутого впоперек. Ґонзаґо легко підняв на руки Жульєтту, хоча та була великою та важкою. По його вузьких плечах важко було здогадатися, що він наділений такою силою. Жінка з неприязню відчувала на своїх стегнах холодні пальці цього чужого чоловіка.