Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Іскуя не зводила очей зі скатертини, насилу підбираючи слова.

– Я… Я боюся… Адже щоночі радію, що сплю в будинку.

Ґабріель спробував зазирнути їй в очі:

– А я на вас розраховував.

Іскуя, не підводячи голови, міцно стисла губи. Дивна річ – Багратян раптом розлютився через таку, здавалося б, дрібницю:

– Я наполягаю, Іскує!

По обличчю її пробігла судома. Жульєтта зробила знак чоловікові, щоб той облишив Іскую, давши зрозуміти, що бере на себе обов’язок вмовити юнку.

Але це виявилося важчим, ніж вона сподівалася. Спочатку жінка спробувала впливати на Іскую суто жіночою логікою: мовляв, по суті, всі чоловіки – хлопчаки. Для жінки, котра хоче будувати життя по-своєму і тримати стерно у власних руках, найрозумніше – за можливості не перечити маленьким чоловічим примхам. І ніщо не викликає такої подяки у справжнього чоловіка, ніколи він не буває таким покірним, як тоді. А жінці, щоб здійснювати свою волю у важливих життєвих питаннях, треба спокійно поступатися в дрібницях.

Та, схоже, Жульєттина проповідь була адресована заміжній жінці – собі самій. Але яке діло Іскуї до «маленьких чоловічих примх» Багратяна? Вона зніяковіло дивилася вбік.

– Для мене це – не дрібниці.

– Але це, вочевидь, дуже мило. Все ж буде якось інакше…

– У мене дуже багато всіляких спогадів про те, як буває «інакше».

– Твій брат, священик, не заперечував…

Іскуя глибоко зітхнула.

– Я ж не з упертості…

Але Жульєтта, либонь, уже здалася:

– Якщо ти залишишся вдома, то я, мабуть, також не піду. У мене немає жодного бажання бути єдиною жінкою серед такої юрби чоловіків. Уже краще тут залишуся.

Іскуя окинула Жульєтту тягучим поглядом:

– Ні, так не можна! Ми не можемо так учинити! Якщо ти хочеш, я піду. Для тебе зроблю це з радістю. Те почуття вже минулося.

Жульєтта раптом відчула втому.

– До кінця завтрашнього дня у нас ще багато часу. Ще десять разів передумаєш.

Вона піднесла руку до чола, заплющила очі – якийсь важкий морок, немов частина зловісних спогадів Іскуї, проник у її душу.

– Може, ти й маєш слушність у своїх відчуттях, Іскує! Ми живемо так бездумно…

Наступного дня в дорогу зібралися рано. Заради жінок вирішили йти не найкоротшою дорогою – Дубовою балкою, а зручнішими, обхідними стежками через Північне Сідло. Добиратися до нього треба було путівцем, через Азіру та Бітіас, загалом півмилі. Сьогодні Муса-Даг, незважаючи на свої прірви, скелі-бастіони і зарості, поводився, як ґречна гора, яка бажає показатися альпіністам із найкращого боку.

Всі перебували в дуже бадьорому настрої, навіть Іскуя якось повеселішала. Ґабріель мав можливість переконатися, що його син із того часу, як відвідує школу Шатахяна, з запаморочливою швидкістю забуває своє європейське виховання.

– Я його просто не впізнаю, – сказала якось Жульєтта чоловікові. – Нам треба дуже за ним наглядати. Він уже говорить, як його блискучий наставник, цією дерев’яною вірмено-французькою говіркою.

Стефан уже знав Дамладжк майже так само добре, як і його батько. Він намагався вдавати з себе провідника. Однак весь час звертав із дороги, позаяк не хотів пропускати жодної важкодоступної кручі, де міг би похизуватися своєю спритністю. Часом підліток ішов далеко вперед, а іноді так відставав, що його голос, який відгукувався на поклик, був ледве чутний.

У Стефана були серйозні причини відставати: Сато, певна річ, не дозволили брати участь в екскурсії, хоч хлопець і просив за неї. За цим диким і злющим створінням поки що не значилося ніяких злочинів, і все ж вона відштовхувала від себе всіх своїми «нечистими очима». Але Сато була єдиною його ровесницею в обійсті, тому Стефан із класової, так би мовити, солідарності однолітка завжди був на її боці. Він і зараз знав, що подруга, за своїм звичаєм, крадькома йде їхніми слідами. І час від часу він відставав, аби пройти із Сато кілька кроків.

Правда, розмовляти з нею було дуже важко. Якийсь час ця тваринка відповідала по-хорошому, цілком розумно, та раптом впадала в нестяму, і тоді з рота її випірнали безглузді, огидні звуки.

До чудової галявини дійшли раніше, ніж Ґабріель планував. Христофор, слуга Мисак і конюх під керівництвом Авакяна добре попрацювали. Намети були вже розбиті та міцно закріплені. Над шейховим, або дідусевим, шатром навіть майорів прапор із вишитим давньовірменським гербом: Арарат, ковчег, а посередині ширяє голуб.

Шатро це і справді було розкішним житлом, нагадуванням про далекі часи величі та блиску. Мало воно вісім кроків у довжину і шість завширшки. Осердя було зроблене із жердин в руку завтовшки, з винятково твердої деревини, стіни намету зсередини були обшиті гарними килимами. Правда, намет мав суттєвий недолік: усередині гостро пахло камфорою та старими речами. Стінки шатра зберігалися у великих лантухах, згорнуті в рурку, і керуючий маєтком Христофор час від часу висипáв на них гори камфори й антимольних порошків.