Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Іскуя не завжди була така дика та мовчазна. Коли страшні видіння на якийсь час залишали її, коли калейдоскоп огидних примар відпускав її на волю, до дівчини раптом поверталася здатність сміятися, вона охоче та весело розповідала різні кумедні історії про Зейтун. А що юнка співуча, відкрив Стефан, котрий із недавнього часу внадився ходити по обіді в кравецьку майстерню.

Жульєтта знову торкнулася теми, що підкинула вже чимало неприємних хвилин її чоловікові. Дивна річ, Іскуя за відсутності Багратяна викликала в ній гостре бажання кидати критичні зауваження на адресу вірменського народу та протиставляти його культурі, гейби якомусь напівтемному закутку – море світла галльської цивілізації:

– Ви давній народ, припустімо! – просторікувала вона. – Культурний народ. Мабуть. Але чим, по суті, ви доведете, що ви – культурний народ? Авжеж, знаю! Іменами, які мені безперервно повторюють: Абовян [51] Абовян Хачатур (1805–1848) – видатний вірменський письменник, просвітитель-демократ, основоположник нової вірменської літератури, гарячий прихильник приєднання Вірменії до Росії. , Раффі, Сіаманто [52] Сіаманто (літературний псевдонім Атома Ярджяняна, 1878–1915) – класик вірменської поезії. Оспівував першу російську революцію, вірив у її перемогу. Турки по-звірячому вбили його 1915 року. . Але хто цих людей знає? Ніхто у світі, крім вас. Європеєць ніколи не навчиться розуміти вашу мову, розмовляти нею. У вас не було Расіна та Вольтера. У вас немає Катюля Мендеса [53] Катюль Мендес (1841–1909) – французький письменник, котрий писав вірші в традиційній манері парнасців, новели його і романи зображують головним чином патологічні явища психіки. , немає П’єра Лоті [54] П’єр Лоті (1850–1923) – французький письменник, автор популярних свого часу колоніальних романів, овіяних східною екзотикою. . Читала щось П’єра Лоті, моя люба?

Іскуя, вражена злістю цього монологу, підвела на Жульєтту сторожкий погляд.

– Ні, мадам, нічого не читала.

– Це книги про далекі країни, – сухо пояснила пані Багратян, немов Іскуя заслуговувала осуду за те, що не знає П’єра Лоті.

З боку Жульєтти було не дуже благородно аргументувати аналогіями, яким співрозмовниця нічого не могла протиставити. Але жінку можна було зрозуміти – в її становищі доводилося захищати свій світ від цього незмірно потужнішого оточення.

По очах Іскуї неважко було здогадатися, що їй є що сказати. Але вона обмежилася простою фразою:

– У нас є старовинні пісні. Вони дуже гарні.

– Тоді заспівайте щось, мадемуазель, – попросив Стефан зі свого кута, звідки він розглядав Іскую.

Панночка тільки тепер його помітила. І тільки тепер їй стало ясно, що син француженки – чистокровний вірменський хлопчик, без найменшого домішку чужих рис. З-під блідого чола кліпають неповторні очі його народу, але ж ці дитячі очі все життя бачили тільки добре та приємне. Може, це відкриття і спонукало її здолати внутрішній опір та погодитися заспівати.

Співала дівчина не для того, щоб показати нічого не тямлячій Жульєтті, які хороші вірменські пісні. Вона співала тільки для Стефана, немов це був її обов’язок – повернути втрачене дитя народу в його рідній світ.

В Іскуї був високий ніжний голос, не чарівне сопрано дорослої жінки, а швидше – голос дівчинки. Але скорботний і розмірений ритм її мелодій перетворював цей дитячий голосок на голос жриці.

Іскуя почала з «Пісні про прихід і відхід», яку привезла з собою в Зейтун із Йогонолука. Це була робоча пісня семи сіл, і не стільки завдяки своєму сповненому мудрості тексту, скільки завдяки розміреній, урочистій мелодії:

Слухаючи Іскую, Жульєтта виразно вловила те неприступне в ній, що проявлялося в образі сором’язливості чи печалі, та й у тому, що Іскуя відсувала Жульєттині презенти, що було не чим іншим, як затятим опором, усупереч усім старанням пані Багратян. І позаяк Жульєтта не все в пісні збагнула, то попросила перекласти їй текст. Коли справа дійшла до останньої строфи, вона з тріумфом заявила: